Знищ мене - Тагере Мафі

Він дивиться на маленького записника, затиснутого в моїй руці, на зламану ручку, яку тримаю в кулаці. Я загортаю записника і скручую його. Я заштовхую згортка в тріщину в стіні. Роздивляюся ручку у своїй руці. Я знаю, він дивиться на мене.

– Ти пишеш книжку?

– Ні.

Ні, я не пишу книжку.

– Можливо, варто писати.

Я обертаюся, щоб ззирнутися з ним, і відразу ж про це шкодую. Між нами менше ніж три дюйми, і я не можу поворухнутися, бо моє тіло знає лише, як завмирати. Кожен м’яз, кожен рух зв’язані, кожен хребець у моєму хребті – шматок криги. Я затамовую дух, мої очі розширюються, захоплені зненацька силою його погляду. Я не можу відвести очей, я не знаю, як відступати.

О.

Господи. Його очі.

Я брехала собі, відчайдушно заперечуючи неймовірне.

Я знаю його. Я знаю його. Я знаю його. Я знаю його.

Хлопець, з яким ми були знайомі.

– Вони збираються знищити англійську мову, – говорить він. Його голос чіткий, спокійний.

Мені забиває дух.

– Вони хочуть усе створити заново, – продовжує він, – усе переінакшити. Зруйнувати те, що могло стати причиною наших проблем. Вони вважають, що нам потрібна нова, універсальна мова.

Він стишує голос. Опускає очі.

– Вони хочуть знищити все. Усі мови, що існували в людській історії.

– Ні! – мені перехопило дух. Перед очима попливли кола.

– Я знаю.

– Ні.

Цього я не знала. Він підводить погляд.

– Це добре, що ти записуєш усе. Одного дня те, що ти робиш, стане незаконним.

Я починаю труситися. Тіло несподівано потрапляє у вихор емоцій, мозок болить за світом, який я втрачаю, і за хлопцем, який мене не пам’ятає.

Ручка падає на підлогу, а я так міцно хапаю ковдру, що можу її розірвати. Холод ріже мою шкіру, жах наповнює вени. Я ніколи не думала, що стане аж так погано. Я ніколи не думала, що «Відродження» зайде аж так далеко. Вони знищують культуру, красу різноманітності. Нові громадяни нашого світу перетворяться на звичайні номери, які легко пересунути, легко знищити за непослух.

Ми втрачаємо свою людськість.

Я накидаю ковдру на плечі, мене проймає дрож. Я нажахана тим, що не можу себе контролювати. Не можу заспокоїтись.

Він несподівано кладе руки на мою спину.

Його доторк пропікає мою шкіру через тканину, і я вдихаю так швидко, що, здається, легені зараз вибухнуть. У мені борються суперечливі почуття, я так відчайдушно хочу наблизитись і так відчайдушно хочу втекти. Я не знаю, як відсунутися від нього.

Я не хочу, щоб він мене боявся.

– Гей.

Його голос такий лагідний, такий лагідний, такий лагідний. Його руки міцніші за всі кістки в моєму тілі. Він пригортає моє закутане тіло до своїх грудей, і я розбиваюся. Два, три, чотири, п’ятдесят тисяч шматочків почуттів пробивають моє серце, розтоплюються в краплях теплого меду, що зцілюють шрами моєї душі.

Єдина перепона між нами – ковдра, і він пригортає мене все ближче, тісніше, сильніше, аж я чую важкі удари молота його серця, а сила його рук навколо мого тіла паралізує. Його тепло розтоплює кригу, що скувала мене зсередини, і я тану, я тану, я тану, мої очі кліпають швидко-швидко, доки зовсім не заплющуються, і мовчазні сльози струменять обличчям. Єдине, чого я хочу, – це отак завмерти в його обіймах.

– Усе гаразд, – шепоче він. – У тебе все буде гаразд.

Правда ревнива. Ця курва ніколи не спить. Цього я йому не скажу. Зі мною ніколи не буде все гаразд.

Коли я відсуваюся від нього, у мені щось рветься. Я роблю це, бо мушу. Мені в спину немов впинаються ножі. Ковдра плутається в ногах, і я майже звалююсь на підлогу, перш ніж Адам знову мене наздоганяє.

– Джульєтто…

– Не треба мене торкатися.

Я не можу вдихнути, не можу ковтнути, мої пальці так тремтять, що я стискаю їх в кулаки.

– Не треба мене торкатися. Не треба.

Я дивлюся на двері.

Він зводиться на ноги.

– Чому?

– Просто не треба, – шепочу я до стін.

– Я не розумію, чому ти не говориш зі мною? Ти цілий день сидиш у кутку і пишеш свою книжку й навіть не дивишся на мене. У тебе є так багато сказати шматкові паперу, але ось я стою тут, а ти не хочеш мене пізнати. Джульєтто, будь ласка…

Він хоче взяти мене за руку, але я відвертаюся.

– Чому б тобі не подивитися на мене? Я не збираюся тебе кривдити…

Ти не пам’ятаєш мене.

– Ти не знаєш мене, – мій голос рівний, байдужий; мої кінцівки оніміли, немов ампутовані. – Ми живемо в одній кімнаті два тижні, і тобі може здатися, що ти мене знаєш, але це не так. Можливо, я справді божевільна.

– Ні, – говорить він крізь зціплені зуби. – Ти знаєш, що це не так.

– Тоді, можливо, божевільний ти, – я говорю обережно, повільно. – Бо один із нас псих.

– Це неправда.

– Скажи мені, чому ти тут, Адаме. Що ти робиш у божевільні, якщо ти не псих?

– Відколи тут, я запитую тебе те саме.

– Можливо, ти забагато питаєш.

Я чую, як він важко зітхає. Гірко сміється.

– Ми тут єдині живі істоти, і ти хочеш відгородитись і від мене також?

Я заплющую очі й концентруюся на своєму диханні.

– Ти можеш розмовляти зі мною. Лише не торкайся мене.

Сім секунд мовчання.

– Можливо, я хочу торкатися тебе.

П’ятдесят тисяч відтінків недовіри зрешетили моє серце. Божевільна спокуса, болить, болить, болить, відчайдушне прагнення того, чого я ніколи не зможу мати. Я відвертаюся від нього, але брехня спадає з моїх вуст.

– Можливо, я цього не хочу.

Він видає різкий звук.

– Я такий тобі огидний?

Я обертаюся, його слова змушують мене забути про все. Він дивиться на мене, його обличчя похмуре, щелепи стиснуті, пальці зігнуті. Його очі немов два відра дощової води – глибокі, свіжі, чисті.

Зранені.

– Ти не знаєш, про що говориш, – я не можу дихати.

– Не можеш просто відповісти на питання? – він трусить головою й відвертається до стіни.

Моє обличчя немов застигла гіпсова маска, мої руки й ноги немов заповнені бетоном.