Знищ мене - Тагере Мафі

Я починаю бігти.

Затиснута в коридорі, я пробігаю повз приголомшених солдатів, надто наляканих, щоб мене зупинити. Я не знаю, що роблю, чому вважаю, що можу втекти звідси, і куди мені зараз податися. Намагаюся дістатися ліфта, бо, мені здається, так можна виграти час. Я не знаю, що мені робити далі.

Накази Варнера відлунюють від стін і вибухають у моїх вухах. Йому не доводиться мене переслідувати. Інші зроблять брудну роботу за нього.

Переді мною шикуються солдати. Позаду мене.

Біля мене.

Я не можу дихати.

Я кручуся в колі своєї дурості, паніки, болю, викликаних думкою про те, що я мимохіть можу зробити з Дженкінзом. Що він мимохіть зробить зі мною. Що станеться з нами обома, попри наші найкращі наміри.

– Хапайте її, – спокійно промовляє Варнер. Тиша заполоняє кожен куточок цієї будівлі. Його голос – єдиний звук у кімнаті.

Дженкінз виступає наперед.

Мої очі сльозяться, і я заплющую їх. Мені складно їх знову розплющити. Я оглядаюся назад на натовп і бачу в ньому знайоме обличчя. Адам дивиться на мене, він нажаханий.

Усе моє тіло палає від сорому. Дженкінз простягає до мене руку.

Мої кістки підгинаються синхронно з ударами серця. Я сповзаю на підлогу, складаючись, немов гофрований папір. Мої руки в цій подраній футболці так болісно оголені.

– Ні, – я затримую простягнуту руку, благаючи очима, вдивляючись в обличчя цього незнайомого чоловіка. – Будь ласка, ні. – Мій голос переривається. – Ви ж не хочете мене торкатися…

– Я й не казав, що хочу, – голос Дженкінза глибокий, спокійний, сповнений жалю. У Дженкінза немає рукавиць, жодного захисту, жодного підготування, жодної можливості захиститися.

– Це був прямий наказ, солдате, – гарчить Варнер, хапаючись за пістолет при боці.

Дженкінз хапає мою руку.

НІ. НІ. НІ.

Я задихаюся.

Кров струменить венами, немов бурхлива ріка, хвилі тепла розходяться тілом. Я відчуваю його біль, відчуваю силу, що витікає з його тіла, удари його серця відлунюють у моєму вусі, і моя голова йде обертом від адреналіну, що переповнює все моє єство.

Я почуваюся живою.

Я б хотіла, щоб це завдавало мені страждань. Я б хотіла, щоб це знищувало мене. Я би хотіла ненавидіти силу, нанизану на мій скелет.

Але ні. Моя шкіра пульсує від чийогось життя, і я не ненавиджу це відчуття.

Я ненавиджу себе за те, що дістаю від цього задоволення. Я насолоджуюся тим, як це – наповнюватися життям, надією і людською силою, більшими, ніж ті, на які я здатна. Його біль дає мені насолоду, про яку я не просила.

І він не відходить.

Але він не відходить, бо не може. Тому що це я маю обірвати контакт. Тому що біль робить його безсилим. Бо він піймався в мою пастку.

Тому що я – Венерина мухоловка. Я смертельна.

Я падаю на спину і б’ю його в груди, відштовхуючи від себе, відштовхуючи його вагу від свого маленького тіла, і його непорушне тіло падає біля мого. Раптом я кричу та намагаюся роздивитися щось крізь запону сліз на своїх очах; я гикаю, я в істериці, нажахана непорушним виразом обличчя цього чоловіка, застиглими хрипами на його паралізованих губах.

Я вириваюсь і подаюся назад. Море солдатів розходиться переді мною. На кожному обличчі подив і відвертий жах. Дженкінз лежить на підлозі, і ніхто навіть не намагається до нього наблизитися.

– Хто-небудь, допоможіть йому, – волаю я. – Хто-небудь, допоможіть йому! Йому потрібен лікар – його треба забрати… він… о господи… що я наробила…

– Джульєтто…

– НЕ ТОРКАЙТЕСЯ МЕНЕ… ВИ НЕ ПОВИННІ МЕНЕ ТОРКАТИСЯ…

Варнер знову в рукавицях, він намагається пригорнути мене, намагається пригладити моє волосся, намагається витерти сльози, а я хочу його вбити.

– Джульєтто, тобі потрібно заспокоїтися…

– ДОПОМОЖІТЬ ЙОМУ! – кричу я, падаючи на коліна, мій погляд прикутий до постаті на підлозі. Інші солдати нарешті підходять ближче, обережно, немов постраждалий може бути заразним.

– Будь ласка, ви маєте йому допомогти! Будь ласка…

– Кенте, Кертісе, Соледаде. ПОДБАЙТЕ ПРО ЦЕ, – вигукує Варнер, перш ніж схопити мене в обійми.

Я ще шарпаюся, доки світ навколо потьмарюється.

Стеля входить і виходить з фокусу.

Голова важка, зображення розмите, серце калатає. Виразний присмак паніки заліг десь під язиком, і я силуюся пригадати, звідки він. Намагаюся сісти і не можу згадати, чому лежу.

На моїх плечах чиїсь руки.

– Як ти почуваєшся? – Варнер дивиться на мене згори вниз.

Спогади раптом спалахують перед моїми очима, обличчя Дженкінза спливає у свідомості, і я розмахую кулаками й кричу, щоб Варнер мене облишив, намагаюся вирватися з його рук, але він лише усміхається. Коротко сміється. Притискає мої руки вниз до тулуба.

– Ну, принаймні ти прокинулася, – зітхає він. – На мить ти мене налякала.

Я намагаюся знову оволодіти своїми неслухняними кінцівками.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Переклад Вікторії Івченко. (Прим. перекл.)

Повернутися