Знищ мене - Тагере Мафі

Дуже небагато людей можуть дозволити собі мати засіб для втечі.

Усе населення розпорошене по тому, що залишилося від країни. Переважають індустріальні будівлі: високі квадратні металеві коробки, напхані устаткуванням. Машинерією, що підпорядкована безпосередньо армії, безпосередньо «Відродженню» і призначена руйнувати залишки людської цивілізації.

Вугілля / Смола / Сталь

Сірий / Чорний / Сріблястий

Димні кольори забруднюють горизонт, капаючи в сльоту, що колись була снігом. Сміття навалене скрізь на латках пожовклої трави безладними купами, що де-не-де проглядають посеред спустошення.

Звичні будинки нашого старого світу зруйновані: вікна розбиті, дахи знесені, червона, зелена і блакитна фарби здерті й замінені відтінками, що краще позначають наше яскраве майбутнє. Тепер я бачу бараки, кинуті на сплюндровану землю, і починаю пригадувати. Пригадую, що це мало бути тимчасово. Ці бараки почали будувати за кілька місяців до того, як мене ув’язнили. «Відродження» казало, що цього маленького, холодного житла має вистачити, доки воно узгодить усі деталі нового плану. Це лише доки скоряться всі. Доки люди перестануть протестувати й зрозуміють, що зміни на краще для них, на краще для їхніх дітей, на краще для майбутнього.

Я пам’ятаю правила.

Більше ніяких небезпечних фантазій, ніяких ліків за рецептом. Нова генерація має складатися лише зі здорових особистостей. Хворих потрібно ізолювати. Від старих відмовитися. Проблемних зачинити в психлікарнях. Виживуть лише сильні.

Так. Звичайно.

Більше ніяких дурних мов, дурних історій, більше ніяких дурних картин над дурними камінами. Ніякого Різдва, Хануки, Рамадану і Дівалі. Ніяких розмов про релігію, віру чи особисті переконання. «Особисті переконання – це те, що майже вбило нас усіх» – ось що вони кажуть.

Особисті пріоритети, забобони та ідеології розділили нас.

Спантеличили нас. Зруйнували нас.

Ми маємо подолати егоїстичні потреби, бажання й пристрасті. Позбавитися жадібності, надмірності та зажерливості. Порятунок – у самоконтролі, мінімалізмі, рівних умовах життя; одна проста мова і новенький словник зі зрозумілими всім словами.

«Оце врятує нас, врятує наших дітей, врятує людство» – так вони кажуть.

Справедливість «Відродження». Людство «Відродження».

Надія «Відродження», Зцілення і Щастя.

ВРЯТУЙ НАС!

ПРИЄДНУЙСЯ ДО НАС!

СУСПІЛЬСТВО «ВІДРОДЖЕННЯ»!

На стінах досі залишилися плакати.

Вітер тріпає їхні подерті залишки, але вони міцно закріплені і майорять над металевими та бетонними конструкціями. Деякі з них прилаштовані до стовпів, що випинаються прямо з землі; скрізь є гучномовці. Гучномовці тепер на кожному стовпі. Гучномовці попереджають людей про неминучі небезпеки, які їх оточують.

Але світ жахливо мовчазний.

У байдужому холоді містяни квапляться на фабрики, шукаючи, чим прогодувати свої родини. Надія в цьому світі стікає кров’ю під дулом пістолета.

Насправді всім байдуже до ідеї.

Люди звикли сподіватися. Вони хочуть думати, що стане краще. Вони хочуть вірити, що зможуть повернутися до звичних турбот про плітки, відпустки та суботні вечірки. «Відродження» обіцяло надто красиве майбутнє, щоб це могло бути правдою, а суспільство надто впало у відчай, щоб не вірити. Вони не усвідомили, що пожертвували своїми душами організації, яка змогла скористатися їхнім невіглаством. Їхнім страхом.

Більшість громадян надто налякані, щоб протестувати, але є інші, сильніші. Інші, що чекають слушної нагоди. Інші, що вже почали боротися.

Сподіваюся, боротися ще не пізно.

Я жадібно розглядаю кожну гілочку, що тремтить на вітрі, кожного солдата, кожне вікно, яке я можу порахувати. Мої очі немов два професійних кишенькових крадії, вони гребуть усе підряд і зберігають у сховищах моєї пам’яті.

Ми все їдемо та їдемо, і я втрачаю лік хвилинам.

Ми під’їжджаємо до чогось, напевно, разів у десять більшого за психлікарню, імовірно, тут якийсь осередок цивілізації. Ззовні це непримітна будівля, що нічим не вирізняється, крім свого розміру; сірі сталеві плити утворюють чотири гладкі стіни з щілинами вікон. Непримітна будівля без жодної особливої прикмети чи позначки, що вказувала б на її справжнє призначення.

Замаскована штаб-квартира.

Усередині танка звивистий безлад кнопок і важелів, що спантеличують мене, але Адам розчиняє дверцята ще до того, як я встигаю з усім цим розібратися. Його руки знову охоплюють мій стан, мої ноги вже твердо стоять на землі, але серце калатає так швидко, що, я певна, він може його почути. Він мене не відпускає.

Я підводжу погляд.

Непроникні очі, насуплене чоло, його вуста – два шматки поразки, складені разом. Я відступаю назад, і тисячі дрібних частинок розсипаються між нами. Він кліпає очима. Відвертається. Вдихає, і п’ять пальців його руки стискаються в кулак.

– Сюди, – киває вбік будівлі.

Я йду за ним усередину.

Хоч до якого неймовірного жаху я приготувалася, реальність чи не гірша.

Брудні гроші стікають зі стін, роки постачання їжі змарновані на мармурову підлогу, сотні тисяч доларів, що могли б бути витрачені на медичну допомогу, утоплені в неймовірних меблях і перських килимах. Відчуваючи тепло від вентиляторів, я подумала про дітей, що благають чистої води. Глянувши на кришталеві люстри, почула зойки матерів, що просять милосердя. Я бачу ілюзорний світ, що існує серед жахливої реальності, і не можу поворухнутися.

Я не можу дихнути.

Так багато людей мусять померти, щоб підтримати ці вигоди. Так багато людей мусять втратити свої домівки, своїх дітей і свої останні п’ять доларів у банку за обіцянки, обіцянки, обіцянки, так багато обіцянок врятувати їх від самих себе. Вони обіцяли нам, «Відродження» обіцяло нам надію на краще майбутнє. Вони казали, що все виправлять, вони казали, що допоможуть нам повернутися до знайомого світу – світу з побаченнями в кіно, весіллями навесні та дитячими вечірками. Вони казали, що повернуть нам наші будинки, наше здоров’я, наше стабільне майбутнє.

Але вони вкрали все.

Вони забрали все.

Вони заполонили світ зброєю, направленою в наші чола, і, усміхаючись, вистріляли шістнадцять куль прямо через наше майбутнє. Тих, хто був достатньо сильний, щоб боротися, вони знищили, а жалюгідних слабаків, що не вписувалися в їхні утопічні плани, ізолювали.

Ось доказ їхньої корупції.

Мою шкіру заливає холодний піт, пальці тремтять від огиди, ноги не встоять на цій егоїстичній розкоші. Усе червоніє. Кров закатованих тіл бризкає крізь вікна, розливається підлогою, стікає з люстр.

– Джульєтто… Я зломлена.

Я падаю на коліна, моє тіло вивертається від болю, який я так довго стримувала, труситься від ридань,