Знищ мене - Тагере Мафі

Він виконує свою роботу.

Я лише номер, завдання, об’єкт, який легко замінити; я навіть не спогад для нього.

Я ніщо.

Я не очікувала, що його зрада так глибоко мене зачепить.

– Якщо ти приймеш мою пропозицію, – Варнер перериває плин моїх думок, – то житимеш, як я. Ти станеш однією з нас, а не однією з них. Твоє життя зміниться назавжди.

– А якщо я не прийму? – питаю, перед тим як мій голос замре в лабетах страху.

Варнер виглядає справді розчарованим. Він розгублено потирає руки.

– Насправді в тебе немає вибору. Якщо ти перейдеш на мій бік, то будеш нагороджена. – Він стискає губи. – Але якщо ти не підкоришся. Що ж… Гадаю, ти краще виглядаєш із усіма частинами тіла, чи як?

Я так глибоко вдихаю, що моє тіло здригається.

– Ви хочете, щоб я для вас катувала людей?

На його обличчі грає яскрава усмішка.

– Це було б просто ідеально.

Світ навколо починає сочитися кров’ю.

Я не маю часу відповісти йому, коли він повертається до Адама.

– Покажеш дівчині все, чого їй бракує?

Відповідь Адама трохи затримується:

– Сер?

– Це наказ, солдате.

Очі Варнера вивчають мене, його вуста смикаються від задоволення.

– Я хотів би зламати цю кралю. Щось вона занадто бадьора, це для її ж добра.

– Ви не можете мене торкатися, – шиплю я крізь стиснуті зуби.

– Помиляєшся, – наспівує Варнер і передає Адамові пару чорних рукавиць. – Тобі знадобиться оце, – говорить він таємничим шепотом.

– Ти монстр, – мій голос надто спокійний, а тіло наповнюється несподіваною люттю. – Чому б тобі просто мене не вбити?

– Це, серденьку, було б марнування державного майна.

Варнер виходить наперед, і я бачу, що його руки завбачливо одягнені в білі шкіряні рукавички. Він піднімає моє підборіддя одним пальцем.

– Крім того, це просто сором – втратити таке гарненьке личко.

Я намагаюся повернути шию так, щоб відсунутися від нього, але на моєму хребті досі стоїть підкована залізом солдатська нога, і Варнер ловить моє обличчя собі в жменю. Я придушено кричу.

– Не треба опору, серденьку. Ти зробиш гірше лише собі.

– Гори в пеклі.

Варнер стискає щелепу, він здіймає руку, щоб ніхто мене не застрелив, не копнув у селезінку, не розбив мій череп… Я навіть не знаю.

– Ти борешся не за ту команду, – він випрямляється. – Але ми змінимо це. Адаме, – кличе він. – Не спускай з неї очей. Вона тепер на твоїй відповідальності.

– Так, сер.

Адам одягає рукавиці, але не торкається мене.

– Дозволь їй піднятися, Роланде. Я заберу це звідси.

Черевик щезає. Я намагаюся підвестися й дивлюся в порожнечу. Краще не думатиму про той жах, який чекає на мене. Хтось б’є мене ззаду по колінах, і я майже падаю.

– Ану рухайся, – лунає ззаду голос. Оглядаюся й усвідомлюю, що Адам уже вийшов, а я маю йти за ним.

Коли ми знову в знайомому мороці дурки, Адам зупиняться лише одного разу.

– Джульєтто.

. Я не відповідаю йому.

– Візьми мене за руку, – говорить він.

– Ніколи, – вихлюпую я між двох ковтків кисню. – Ніколи. Тяжке зітхання.

Я відчуваю, що він рухається в темряві й невдовзі його тіло надто близько, так обеззбройно близько до мене. Його рука лягає на мій стан, і він веде мене через коридори в невідомому напрямі. Кожен дюйм моєї шкіри палає. Мені доводиться змушувати себе триматися на ногах, щоб не впасти в його обійми. Дистанція, яку ми проходимо, набагато довша, ніж я очікувала. Коли Адам зрештою починає говорити, я здогадуюся, що ми близько до виходу.

– Зараз ми вийдемо на вулицю, – промовляє він біля мого вуха.

Мені доводиться стиснути кулаки, щоб втамувати почуття, які переповнюють моє серце. Я надто збентежена, щоб чути його голос і розуміти значення того, що він каже.

– Я просто подумав, ти маєш знати.

У відповідь я лише голосно втягую повітря. Я майже рік не була надворі. Я до болю схвильована, адже не відчувала природного світла на шкірі так довго, що навіть не знаю, чи зможу його витримати. У мене немає вибору.

Спершу мене б’є свіже повітря.

Атмосфера не може похвалитися чистотою, але після стількох місяців у бетонній камері навіть зіпсований кисень умирущої Землі смакує немов райське блаженство. Я не можу достатньо швидко вдихнути. Я наповнюю свої легені цим відчуттям; ступаю в цей легіт, стискаю вітер у жмені, і він втікає крізь мої пальці. Блаженство, не схоже ні на що з того, чого мені довелося зазнати.

Повітря свіже й холодне. Збадьорлива ванна відчутного нічого кусає і гладить мою шкіру. Сонце сьогодні високо, воно засліплює, відбиваючись від маленьких клаптиків снігу, що примерзли на землі. Через це надто яскраве світло мені доводиться опустити очі й дивитися навколо, прискалившись, але теплі промені огортають моє тіло, немов пальто, пошите на мій розмір, немов обійми чогось більшого за людину. Я могла б залишитися в цій миті назавжди. На одну нескінченну секунду я почуваюся вільною. Доторк Адама повертає мене до реальності. Я майже підстрибую, коли він обіймає мене за стан. Благаю свої кістки не тремтіти.

– З тобою все гаразд?

Мене дивують його очі. Вони знову такі ж, як я пам’ятаю, блакитні й бездонні, немов найглибше місце в океані. Його руки навколо мене.

– Я не хочу, щоб ти мене торкався, – брешу я.

– У тебе немає вибору, – він не дивиться на мене.

– У мене завжди є вибір.

Він пробігає рукою по волоссю і важко ковтає.

– Іди за мною.

Ми на пустирі, де немає нічого, крім зів’ялого листя й дерев, що вмирають, тамуючи спрагу маленькими ковтками талого снігу з землі. Навколо краєвид, поруйнований війною, але все-таки це найкраще, що я бачила за тривалий час. Солдати, які крокували неподалік, зупиняються, щоб подивитись, як Адам розчиняє переді мною дверцята машини.

Це не автомобіль. Це танк.

Я дивлюся на масивну металеву конструкцію та збираюся залазити на її бік, коли раптом Адам опиняється за мною. Він піднімає мене за поперек, і я тамую подих, коли він саджає мене на сидіння.

Невдовзі ми мовчки рушаємо, і я навіть не уявляю куди. Через вікно роздивляюся все навколо.

Я їм і п’ю, всотую в себе кожну найдрібнішу деталь цих руїн, овиду, покинутих домівок і покручених шматків металу й скла, якими всіяно все навколо. Світ виглядає голим, позбавленим зелені й тепла. Немає вуличних вогнів, немає попереджувальних