Знищ мене - Тагере Мафі

Господи.

Ні.

Адам проходить у двері повз білявого й вказує пістолетом на вузький передпокій.

– Рухайся.

Адам наставляє пістолет мені в груди.

Його очі незнайомі, якісь скляні й далекі, далекі-далекі.

Я немов обколена новокаїном. Оніміла, мене немає, усі почуття та емоції зникли назавжди.

Я – стогін, якого не було.

Адам – солдат.

Тепер я відкрито дивлюся на нього, усі почуття зникли, мій біль – це крик, що відійшов від мого тіла. Ноги рухаються автоматично, вуста стиснуті, бо з цієї миті не буде більше слів.

Смерть буде звільненням від тих земних насолод, яких я зазнала.

Не знаю, скільки я йшла, доки мене не зупинив інший удар у спину. Я кліпаю проти такого яскравого світла, якого вже давно не бачила. Очі починають сльозитися, і я відвожу погляд від флюоресцентної лампи, що освітлює просторе приміщення. Заледве можу щось розгледіти.

– Джульєтто Феррарз.

Голос вибухає моїм ім’ям. Важкий черевик притискає мою спину, і я не можу підвести голову, щоб розгледіти, хто до мене звертається.

– Вестоне, притуши світло й звільни її. Я хочу розгледіти її обличчя.

Команда холодна й сильна, немов сталь, небезпечно спокійна й неймовірно владна.

Яскравість зменшують до такого рівня, який я можу витримувати. Підошва черевика впирається мені в спину, але більше не давить у шкіру. Я підіймаю голову, щоб обдивитися навколо.

Перше, що мене вражає, – це його молодість. Він, напевно, не набагато старший за мене.

Ясно, що він тут якийсь туз, але я навіть не уявляю, що саме він робить. Його шкіра бездоганно гладенька, лінія щелеп різка й сильна. Очі найяскравішого відтінку смарагду, який я тільки бачила.

Він гарний.

Його крива посмішка – втілення проникливого зла.

Він сидить на чомусь, що під ним здається троном, але насправді це не більш ніж стілець у порожній кімнаті. Ідеально випрасуваний костюм, майстерно зачесане волосся, його солдати – ідеальні охоронці.

Я ненавиджу його.

– Ти така вперта, – його зелені очі майже світяться. – Ніяк не йдеш на контакт. Навіть не зволила чемно порозмовляти з однокамерником.

Я здригаюся, хоч і не хотіла цього робити. На моїй шиї виступають зрадливі червоні плями.

Здається, моє збентеження тішить Зелені Очі, а я раптом омертвіла.

– Ну, хіба це не цікаво.

Він клацає пальцями.

– Кент, будь ласка, крок уперед.

Моє серце завмирає, коли я бачу Адама.

Я така збентежена. Адам негайно виринає навпроти Зелених Очей, але вітає його лише кивком. Можливо, командир не таке вже й велике цабе, як він сам собі уявляє.

– Сер, – промовляє Адам.

У моїй голові переплутується так багато думок, але я не можу вхопити суті, зв’язавши їх докупи. Я мала б здогадатися. До мене доходили чутки про шпигунів, що живуть серед людей і доповідають владі, коли щось здається підозрілим. Щодня зникають люди, ніхто не повертається.

Хоч я досі не розумію, чому Адама послали шпигувати за мною.

– Здається, ти справив на неї враження.

Я уважніше розглядаю чоловіка на стільці, лише щоб усвідомити, що його костюм прикрашений кількома кольоровими нашивками. Військові відзнаки. Його прізвище вишите на лацкані: «Варнер».

Адам нічого не відповідає. Він не дивиться в мій бік. Його тіло напружене, шість футів самих м’язів, профіль спокійний, немов кам’яний. Ті самі руки, що обіймали моє тіло, тепер тримають смертельну зброю.

– Що скажеш? – Варнер дивиться на Адама, схиляючи голову в мій бік, його очі танцюють на світлі, він явно розважається.

Адам стискає щелепи.

– Сер.

– Звичайно, – Варнерові несподівано стає нудно. – Чому це я сподівався, що тобі є що сказати?

– Ви збираєтеся мене вбити? – слова зриваються з моїх вуст, перш ніж я встигаю їх осмислити, і чийсь пістолет знову б’є мене ззаду. Я з хрипом падаю, розпластуючись на брудній підлозі.

– Це було необов’язково, Роланде, – у Варнеровому голосі бринить досада. – Напевно, я й сам думав би про це на її місці.

Пауза.

– Джульєтто?

Мені якось вдається підвести голову.

– У мене є для тебе пропозиція.

Я не певна, чи правильно розчула.

– У тебе є дещо, що мені потрібне, – Варнер досі дивиться на мене.

– Не розумію, – відповідаю йому.

Він глибоко зітхає і підводиться, щоб перейти кімнату. Адама ще не відпущено.

– Ти – щось на кшталт мого проекту-плеканця, – Варнер усміхається сам до себе. – Я так довго вивчав записи (матеріали?) про тебе.

Я ледве витримую Варнерову помпезність, самозакоханість.

Хочеться стерти цю усмішечку з його обличчя.

Варнер зупиняється.

– Я хочу взяти тебе у свою команду.

– Що? – обірваний шепіт здивування.

– Тепер війна, – трохи нетерпляче продовжує він. – Можливо, ти зможеш зібрати всі шматки пазла воєдино.

– Я не…

– Я знаю твою таємницю, Джульєтто. Я знаю, чому ти тут. Усе твоє життя задокументоване в лікарняних записах, скаргах владі, безладних позовах, публічних вимогах тебе ізолювати.

Його пауза дає мені досить часу, щоб придушити кашель жаху, що стискає моє горло.

– Я вже давно думав про це, але хотів переконатися, що ти справді не божевільна. Ізоляція була не найкращим індикатором, і ти добре себе показала.

Він удостоює мене усмішки, і, напевно, я маю бути вдячна за його похвалу.

– Я послав до тебе Адама як останню пересторогу. Хотів переконатися, що ти не агресивна й здатна до взаємодії та комунікації з людьми. І мушу сказати, я дуже задоволений результатом.

Хтось здирає з мене шкіру.

– Адам, здається, надто гарно зіграв свою роль. Він хороший солдат. Навіть один із найкращих.

Варнер дивиться на Адама перед тим, як усміхнутися мені.

– Але не хвилюйся, він не знає, на що ти здатна. Принаймні поки що.

У мені шкребеться паніка, я ковтаю мýку, я благаю себе не дивитися в його бік, але не можу втриматися Ми з Адамом на секунду ззираємося, але він відводить очі так швидко, що я не певна, чи мені це не привиділося.

– Я не такий жорстокий, як ти гадаєш, – продовжує Варнер, музикально розтягуючи слова. – Якщо тобі так до вподоби його компанія, я можу це влаштувати, – він робить жест між собою, мною та Адамом, – постійним призначенням.

– Ні, – видихаю я.

Варнер кривить вуста в байдужій посмішці.

– Добре, хай буде так. Але обережно, красуне. Якщо ти зробиш щось… погане… йому доведеться тебе застрелити.

Здається, немов різаки