Знищ мене - Тагере Мафі

Адам говорить, «Відродження» здобуло вплив у кожній країні, готуючись до тієї миті, коли зможе взяти їхніх лідерів під свій контроль. Він розповідає, що заселену землю розділили на 3333 сектори, і кожен сектор тепер контролює певний Представник Влади.

Ти знаєш, що вони брехали нам? Питає мене Адам.

Ти знаєш, що Відродження говорило, що хтось має контролювати ситуацію, хтось має врятувати суспільство й відновити мир? Ти пам’ятаєш, як вони казали, що знищити всіх опозиціонерів – це єдиний шлях до миру?

Ти знаєш це? Питає мене Адам.

І тут я киваю. Тут я говорю «так».

Це я пам’ятаю. Лють. Бунти. Шаленство.

Мої очі заплющуються в підсвідомому намаганні заблокувати погані спогади, але це марне зусилля. Протести. Мітинги. Крики про допомогу. Я бачила, як жінки й діти помирали від голоду, бачила зруйновані, поховані в смітті будинки, випалені сільські пейзажі, єдиним плодом яких стали зогнилі тіла жертв. Я бачила мертве-мертве, і червоне, і багряне, і пурпурове, і найяскравішого відтінку улюбленої помади твоєї матері – усе перемішане в землі.

Аж яке все мертве.

«Відродження» намагається встановити свою владу над людьми, говорить Адам. Він говорить, «Відродження» бореться проти повстанців, які не приймають нового режиму. «Відродження» намагається вкоренитися як нова форма влади над міжнародною спільнотою.

А я думаю, що сталося з людьми, яких колись бачила щодня. Що сталося з їхніми домівками, їхніми батьками, їхніми дітьми. Я думаю, скільки з них уже в землі.

Скількох замордували.

– Вони знищують усе, – говорить Адам, і його голос раптом починає звучати урочисто. – Усі книжки, артефакти, нагадування про людську історію. Кажуть, це єдиний спосіб все виправити. Почати спочатку. Кажуть, ми не можемо повторювати помилки попередніх поколінь.

Два

стуки

у двері, і ми обоє схоплюємося на ноги, насильно повернуті до нашої похмурої реальності.

Адам запитально звів брову.

– Сніданок?

– Зачекай три хвилини, – нагадую йому. Ми добре приховуємо голод, до того як стукіт у двері ламає нашу гідність.

Вони навмисно змушують нас голодувати.

– Так, – на його вустах приязна усмішка. – Не хочу обпектися.

Він рвучко ступає вперед, аж повітря в камері пробігає вітерцем.

Я закам’яніла немов статуя.

– Я досі не розумію, – він промовляє це дуже тихо. – Чому ти тут?

– Чому ти так багато запитуєш?

Він наближається до мене, відстань між нами менше від фута, а я за 10 дюймів від самозаймання.

– У тебе такі глибокі очі, – він нахиляє голову. – Такі спокійні. Я хочу дізнатися, про що ти думаєш.

– Не треба, – мій голос тремтить. – Ти навіть не знаєш мене.

Він сміється, і це засвічує його очі.

– Я не знаю тебе.

– Не знаєш.

Він трусить головою. Сідає на своє ліжко.

– Правильно. Звісно, я тебе не знаю.

– Що?

– Твоя правда, – він переводить подих. – Можливо, я псих. Я відступаю на два кроки.

– Можливо.

Він знов усміхається, і мені хочеться запам’ятати його таким назавжди. Я хотіла б дивитися на вигин його вуст решту свого життя.

– Я не псих, і ти про це знаєш.

– Але ти не кажеш, чому ти тут, – зауважую я.

– І ти також.

Я опускаюся на коліна і затягую тацю через отвір. У двох олов’яних мисках парує якась невизначена маса. Адам опускається на підлогу навпроти мене.

– Сніданок, – говорю я і посуваю його порцію вперед.

Одне слово, дві губи, три, чотири, п’ять пальців в один кулак.

Один куток, двоє батьків, три, чотири, п’ять причин ховатися.

Одна дитина, двоє очей, три, чотири, сімнадцять років страху.

Зламана мітла, два люті обличчя, сердиті крики, замки на моїх дверях.

Подивися на мене – це все, що я хочу тобі сказати. Говори до мене. Зціли мене від цих сліз, уперше за все життя я хочу видихнути.

Минуло два тижні.

Два тижні невиразної рутини, два тижні нічого, крім рутини. Два тижні з однокамерником, що не торкається мене. Адам пристосувався до системи. Він ніколи не скаржиться, ніколи нічого про себе не розповідає, продовжує надто багато запитувати.

Він гарно до мене ставиться.

Я сиджу біля вікна й дивлюся, як зіткнулися дощ, листя й сніг. Вони обертаються, танцюючи на вітрі, показуючи свою звичну хореографію неочікуваним глядачам. Солдати крокують через дощ, топчуть листя й опалий сніг під своїми ногами. Їхні руки в рукавицях, вони на зброї, що може випустити кулю за мільйона обставин. Вони не переймаються тією красою, що падає з неба. Вони не розуміють, яка це свобода – відчувати всесвіт на своїй шкірі. Їм усе одно.

А я шкодую, що не можу хапати ротом краплі дощу й напихати повні кишені снігу. Шкода, що я не можу прокладати стежки через опале листя й відчувати, як вітер щипає мене за носа. Замість цього я намагаюся прогнати розпач, стискаючи пальці, і все виглядаю пташку, яку бачу лише в снах. Колись птахи літали – так кажуть перекази. Перед тим як погіршився стан озонового шару, перед тим як шкідливі речовини змусили живі істоти мутувати в щось інше. Кажуть, погода не завжди була такою непередбачуваною. Кажуть, птахи літали в небі, немов літаки.

Здається дивовижним, що маленька тварина досягла чогось такого ж складного, як людська інженерія, але можливість цього надто заманлива, щоб не вхопитися за неї. Майже десять років мені снилася та сама пташка, що пролітає через те саме небо. Біла пташка з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці.

Це єдиний сон, що дарує мені спокій.

– Що ти пишеш?

Я кидаю оком на його кремезну фігуру, на його щиру усмішку. Не знаю, як він може усміхатися, незважаючи ні на що. Я думаю, чи може він зберегти такий образ, це особливе викривлення свого рота, що змінює все навколо. Уявляю, як він почуватиметься через місяць, і здригаюся від цієї думки.

Не хочу, щоб він закінчив, як я.

У порожнечі.

– Гей, – він знімає ковдру з мого ліжка й присідає біля мене й відразу обгортає тонкою тканиною мої ще тонші плечі. – З тобою все гаразд?

Я намагаюсь усміхнутися. Вирішую не відповідати на його запитання.

– Дякую за ковдру.

Він сідає біля мене й спирається спиною на стіну. Його плечі так близько, надто близько Жар його тіла зігріває мене краще, ніж будь-яка ковдра. Мої суглоби ломить від гострого прагнення, відчайдушної потреби, яку я ніколи