Знищ мене - Тагере Мафі
Якщо завмерти, не станеться нічого поганого.
– З тобою все гаразд? – в Адама стурбований голос. Я роздивляюся його стиснуті кулаки, насуплене чоло, напружену щелепу. Це та сама людина, що вчора відібрала моє ліжко й ковдру і яка зосталася без ковдри сьогодні. Такий зухвалий і безтурботний лише кілька годин тому; такий дбайливий і прибитий зараз. Мене лякає, що це місце так швидко його ламає. Я здогадуюся, що він чув, доки я спала.
Мені шкода, що я не можу вберегти його від жаху.
Щось розбивається; здаля долинають болісні зойки. Ці кімнати глибоко в бетоні, стіни товщі за підлогу, а стеля розрахована на те, щоб не пропускати звук. Якщо я чую цю агонію, то вона нездоланна. Щоночі в цій будівлі лунають інші звуки, яких я не чую. Щоночі я думаю, хто наступний, може, я.
– Ти не божевільна.
Я підвожу погляд. Він виструнчився, його очі зосереджені та ясні, дарма що пелена пітьми накриває нас. Він глибоко вдихає.
– Я думав, тут усі божевільні, – продовжує він. – Думав, що вони зачинили мене з психами.
Я рвучко хапаю кисню.
– Дивно. Я теж так думала.
1
2
3 секунди минає.
Він усміхається так широко, так радісно, так щиро, що моє тіло здригається, немов від несподіваного гуркоту грому. Я не бачила усмішки 265 днів.
Адам підводиться.
Я простягаю йому ковдру.
Він бере її лише для того, щоб щільніше загорнути нею моє тіло, і щось несподівано клекоче в моїх грудях. Легені прохромлені, вони стискаються, і я вирішую зовсім не рухатися, доки він говорить.
– Щось не так?
Мої батьки перестали торкатися мене, коли я навчилася повзати. Я змушувала своїх однокласників ридати, лише взявши їх за руку. Учителі відсаджували мене окремо, щоб я не кривдила інших дітей. У мене ніколи не було жодного друга. Я ніколи не знала тепла материнських обіймів. Я ніколи не відчувала батьківського поцілунку. Я не божевільна.
– Нічого.
Ще п’ять секунд.
– Можна сісти коло тебе?
–
– Ні, – я знову дивлюся на стіну.
Він стискає й розтискає щелепу. Проводить рукою по волоссю, і я вперше помічаю, що він без сорочки. У цій кімнаті так темно, що я можу розрізнити лише обриси й контури його силуету; місяць освітлює простір камери через маленьке віконце, я бачу, як з кожним рухом напружуються м’язи його рук, і мене несподівано обсипає жаром. Полум’я проходить моєю шкірою, вогонь вибухає в шлунку. Кожна риса його тіла наповнена силою, кожна поверхня якимось чином світиться в темряві. За свої сімнадцять років я ніколи не бачила нікого подібного. У сімнадцять років я ніколи не говорила з хлопцем свого віку.
Я заплющую очі й змушую себе заспокоїтися.
Чую скрип його ліжка, стогін пружин, коли він сідає. Опускаю очі й роздивляюся підлогу.
– Ти, напевно, замерз.
– Ні, – він надсадно зітхає. – Насправді я палаю.
Я схоплююся так швидко, що ковдри падають на підлогу.
– Ти хворий?
Я роздивляюся його обличчя, намагаючись помітити сліди лихоманки, але не підходжу ближче.
– Відчуваєш запаморочення? Суглоби ломить?
Намагаюся пригадати свої симптоми. Я тиждень була прикута до ліжка. Могла лише доповзти до їжі та впасти в неї обличчям. Навіть не знаю, як мені вдалося вижити.
– Як тебе звати? Він питав уже тричі.
– Ти можеш бути хворим, – це все, що я можу сказати.
– Я не хворий. Мені просто спекотно. Я не звик спати одягненим.
У моєму шлунку спалахують метелики. Сором несподівано пече мою плоть. Я не знаю, куди дивитися.
Глибоке зітхання.
– Учора я був поганню. Я поводився з тобою як ідіот, вибач.
Я не повинен був так чинити.
Мені доводиться витримати його погляд.
Його очі – кобальт ідеальної форми, сині, немов свіжий синець, чисті, глибокі й рішучі. Його щелепа стиснута, а обличчя напружене. Він думав про це всю ніч.
– Усе гаразд.
– То чому ти не скажеш свого імені? – він подається вперед, а я завмираю.
Я тану.
Бурмочу.
– Джульєтта. Моє ім’я Джульєтта.
Його вуста розтягуються в усмішці, що ламає мені хребет. Він повторює моє ім’я, немов слово, що йому подобається. Полонить його.
Я не знаю, коли це почалося.
Я не знаю, чому це почалося. Я нічого не знаю, крім криків.
Моя мати кричала, коли зрозуміла, що більше не може мене торкатися. Батько кричав, коли зрозумів, що я зро била з матір’ю. Батьки кричали, коли зачинили мене в кімнаті, і сказали, що я маю бути вдячна. За їхню їжу. За їхнє гуманне ставлення до такої почвари, що насправді не може бути їхньою дитиною, за те, що вони лінійкою ви мірювали дистанцію, на якій я мала триматися.
Вони казали, я зруйнувала їхні життя.
Вкрала їхнє щастя. Позбавила свою матір надії знову мати дітей.
Чи я не розумію, що зробила те, про що вони просили. Чи я не розумію, що зруйнувала все.
Я так старалася виправити те, що зруйнувала. Щодня я намагалася бути такою, якою хотіли вони. Увесь час я прагла стати кращою, але так і не здужала цього зробити.
Єдине, що я знаю тепер, – науковці помиляються. Світ плаский.
Знаю, бо мене кинули на край цього плаского світу, і сімнадцять років я намагалася видряпатися, залізти на зад. Але неможливо перемогти силу тяжіння, коли ніхто там, нагорі, не хоче подати тобі руки.
Коли ніхто не хоче ризикувати торкатися тебе.
Сьогодні сніжить.
Бетон холодніший і жорсткіший, ніж звичайно, але для мене ліпше вже цей холод, ніж затхла вогкість літніх днів. Літо немов пічка повільної дії, що змушує все навколо постійно варитися при однаковій температурі. Воно обіцяє мільйон гарних прикметників лише для того, щоб під час обіду тицьнути тебе носом у сморід і нечистоти. Я ненавиджу спеку, ненавиджу липкий піт на спині. Я ненавиджу безнадію сонячної погоди, сонце надто сконцентроване на собі, щоб помітити ті нескінченні години, які ми проводимо в його присутності. Сонце таке зарозуміле, воно завжди залишає світ, лише коли саме втомлюється від нас.
Місяць – приємніша компанія.
Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди змінюється, як і ми. Щодня він – це
