Знищ мене - Тагере Мафі

Невпевненою. Самотньою. Створеною з недосконалостей. Я так довго дивилася у вікно, що забула про все на світі. Простягла руку, щоб спіймати сніжинку, і стисла в жменю морознее повітря. Порожнє.

Я хочу аж до зап’ястка увігнати свій кулак у вікно. Лише щоб відчути хоч щось.

Лише щоб відчути себе людиною.

– Котра година?

Мої очі на мить заплющуються. Його голос повертає мене у світ, який я намагаюся забути.

– Я не знаю, – відповідаю йому. Я не знаю, котра година. Я не уявляю, який це день тижня, який тепер місяць і чи справді нині та пора року, яка мала б бути.

Пір року більше не існує.

Тварини помирають, птахи не літають, зерно важко проростає, майже не цвітуть квіти. Погода нестабільна. Іноді взимку може вдарити 33 градуси морозу. Ні з того ні з сього все засипає снігом. Ми більше не можемо вирощувати достатньо їжі, забезпечувати тваринам ті рослини, які їм потрібні на харч, не можемо прогодувати людей. До того, як до влади прийшло «Відродження», населення вимирало загрозливими темпами, а вони обіцяли, що знайдуть розв’язання наших проблем. Тварини так відчайдушно хочуть їсти, що їдять усе підряд, а люди так хочуть їсти, що їдять отруєних тварин. Ми вбиваємо себе, намагаючись вижити. Усе міцно пов’язане: погода, рослини, тварини та люди. У природі точиться війна, бо ми знищили екосистему. Знищили атмосферу. Знищили тварин. Наших менших братів.

Відродження обіцяло все виправити. Але хоч за нового режиму екологічна ситуація трохи поліпшилася, тепер більше людей помирає від зарядженого пістолета, ніж від порожнього шлунка. Стає гірше.

– Джульєтто?

Мої думки перемикаються.

Його очі насторожені, стурбовані, він роздивляється мене.

Я відводжу погляд.

Він прочищає горло.

– Тож, м-м, вони годують нас один раз на день?

Після його запитання наші погляди линуть до невеликого отвору в дверях.

Я підгинаю коліна до грудей, щоб втримати свої кістки на матраці. Я дуже-дуже спокійна, я майже не помічаю, як метал впивається в мою шкіру.

– Тут немає якоїсь системи харчування, – відповідаю йому. Мій палець вимальовує візерунок на жорсткій ковдрі. – Зазвичай дещо перепадає вранці, але немає гарантій, що буде ще щось. Іноді… нам може пощастити.

Мої очі линуть до прорубаного в стіні вікна. Рожеві й червоні промені заливають кімнату, і я знаю, що це новий початок. Початок того самого кінця. Ще один день.

Можливо, сьогодні прилетить пташка.

– Тож це все? Один раз на день відчиняються двері, щоб люди зробили свої справи, і, можливо, якщо нам пощастить, нас погодують. Це все?

Біла пташка з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме.

– Немає… групової терапії? – він майже регоче.

– Доки ти не з’явився, 264 дні я не вимовила жодного слова.

Його мовчанка багато про що говорить. Я майже бачу й відчуваю, як на його плечі лягає відчуття провини.

– Як довго ти тут будеш? – нарешті питає він.

– Я не знаю.

Механічний звук скрип / стогін / вереск на віддалі. Моє життя – це чотири стіни втрачених можливостей, залитих у бетонні форми.

– Що з твоєю родиною? – у його голосі справжній жаль, немов він уже знає відповідь на своє питання.

– Чому ти тут? – я звертаюся до своїх пальців, уникаючи його погляду. Я так вдумливо вивчала свої руки, що знаю кожен поріз і синець на шкірі. Маленькі руки. Тонкі пальці. Я стискаю їх у кулаки, щоб зняти напругу. Він досі мовчить.

Я підводжу погляд.

– Я не божевільний, – це все, що він відповідає на моє питання.

– Ми всі так говоримо, – я підводжу голову й повертаю її на дюйм. Закушую губу. Мої очі вже нічого не розрізняють, але досі дивляться у вікно.

– Чому ти ввесь час дивишся надвір?

Я не звертаю уваги на його питання. Справді. Так дивно, з кимось розмовляти. Дивно, що потрібно концентрувати енергію, щоб рухати губами, утворювати слова, пояснювати свої дії. Так довго цим ніхто не цікавився. Так довго ніхто не розглядав мене досить близько, щоб цікавитися, чому я дивлюся у вікно. Ніхто не сприймав мене за рівну. Але, знову ж таки, він ще не знає, мій секрет. Я думаю, як довго це триватиме, доки він піде своєю дорогою.

Я забула відповісти, і він досі мене розглядає.

Я заводжу пасмо волосся за вухо лише для того, щоб струсити свої думки.

– Чому ти так витріщаєшся?

Його очі – два мікроскопи, що вивчають клітини моєї істоти.

Уважно, допитливо.

– Я зробив висновок: єдина причина, чому вони кинули мене в камеру до дівчини, – це та, що ти божевільна. Думав, так вони намагаються змучити мене, зачинивши з психопаткою. Думав, ти – моє покарання.

– Тому ти вкрав моє ліжко – щоб показати свою силу. Поставити ультиматум. Напасти першим.

Він заплющує очі. Стискає й розтискає пальці, перед тим як потерти ними шию ззаду.

– Чому ти мені допомогла? Як ти знала, що я тебе не скривджу?

Я рахую свої пальці, щоб упевнитися, що вони досі на місці.

– Я не…

– Ти не допомогла мені чи не знала, що я тебе не скривджу?

– Адаме, – мої вуста огортають звук його імені. Дивно відчувати, як мені подобаються прості знайомі звуки, що злітають з мого язика.

Він завмирає майже так само, як і я. Заплющує очі, його обличчя міниться якимось новим почуттям, яке я не можу визначити.

– Так?

– Як там? – я запитую, вимовляючи кожне слово тихіше за попереднє. – Надворі? Гірше?

Біль спотворює правильні риси його обличчя. Він відповідає за кілька ударів серця. Зиркає на вікно.

– Чесно? Не певний, де краще, тут чи там.

Я простежую за його поглядом до шматка скла, що відгороджує нас від реальності, і чекаю, доки розтуляться його вуста, щоб щось вимовити; чекаю, доки він почне говорити. Потім намагаюся зафіксувати, як його слова стрибають в імлі моєї свідомості, затуманюючи почуття, застилаючи очі, притлумлюючи концентрацію.

Ти знала про міжнародний рух? Запитує Адам.

«Ні, я не знала», – кажу йому. Я не розповідаю йому, що мене виволокли з дому три роки тому. Я не кажу, що мене схопили за сім років від початку проповідей «Відродження» і за чотири місяці після того, як вони