Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

казали йому, що будуть «певні незручності»,— нагадували людей, які ніколи не відчують на своїй шкурі біль, якого завдають іншій людині.

У понеділок вранці Страйк вирушив до Каннінг-Тауна, де мав зустрітися з Марлен Гіґсон, біологічною матір’ю Лули Лендрі. Влаштувати цю розмову було нелегко. Секретарка Бристоу — Елісон — по телефону передала Робін номер Марлен Гіґсон, а тоді вже їй зателефонував сам Страйк.

Жінка була явно розчарована тим, що незнайомець на тому кінці лінії — не журналіст, але погодилася зустрітися з ним. Потім вона двічі дзвонила до офісу сама: спершу спитати, чи детектив компенсує їй витрати на проїзд у центр міста, на що відповідь була «ні»; далі — з великою образою — скасувати зустріч. У ході наступного Страйкового дзвінка вона не дуже охоче погодилася на зустріч у місцевому пабі; далі прийшло голосове повідомлення, де дратівливим тоном жінка скасувала і цю зустріч.

Страйк зателефонував утретє і сказав, що розслідування добігає кінця і скоро він передасть докази поліції, що, понад усякий сумнів, призведе до нового спалаху цікавості з боку громадськості. Власне, додав він, якщо Марлен Гіґсон не може допомогти, то це вбереже її від нових розпитувань з боку преси. Марлен Гіґсон негайно заявила, що має право розповісти все, що їй відомо, і Страйк погодився зустрітися з нею, як вона пропонувала раніше, у пивному саду «Арсенал» у понеділок уранці.

Він доїхав до Каннінг-Тауна на поїзді. Звідси відкривався краєвид на Кенері-Ворф, чиї гладенькі футуристичні будівлі нагадували осяйні металеві цеглинки на обрії; як і обсяги національного боргу, їхні справжні розміри неможливо було осягнути з такої відстані. Та за кілька хвилин Страйк уже був настільки далеко від лискучо-костюмного ділового світу, наскільки можна уявити. Каннінг-Таун тулився між припортовими житловими кварталами, де у дизайнерських оселях мешкали фінансисти, і дихав бідністю та злиднями. Страйк давно був знайомий з цим районом — саме тут проживав давній друг, який поділився з ним відомостями про Бретта Фірні.

Залишивши Кенері-Ворф за спиною, Страйк пішов по Баркінг-роуд і проминув будівлю з написом «Умілі суки», до якого з подивом придивлявся, аж поки не збагнув, що хтось просто затер «р» і написав «с».

«Арсенал» розміщувався біля контори мережі ломбардів. Це був великий приземкуватий паб з білуватими стінами. Інтер’єр був поважний, утилітарний; хіба що кілька дерев’яних годинників на стіні теракотового кольору та шмат червоного ковроліну з преогидним орнаментом могли вважатися реверансом у бік такої фривольної штуки, як декор. Також тут було двійко більярдних столів, довгий шинквас і купа місця для того, щоб питці вільно підходили по свої замовлення. Нині, об одинадцятій ранку, в пабі не було людей, за винятком старого у кутку і життєрадісної дівчини за стійкою бару, яка називала свого єдиного клієнта на ім’я — «Джої» — і показала Страйку, як вийти у власне пивний сад.

Сад являв собою вкрай похмурий забетонований двір, де стояли сміттєві баки і самотній дерев’яний стіл. За столом сиділа на пластиковому білому стільці, схрестивши товсті ноги і тримаючи цигарку біля обличчя, жінка. Верхівку високої стіни прикрашав колючий дріт, у якому заплутався і лопотів під вітром пластиковий пакет. За стіною здіймався жовтий багатоквартирний дім; судячи з кількості балконів, жити там було тісно.

— Місіс Гіґсон?

— Клич мене Марлен, любчику.

Жінка, ліниво усміхаючись, оглянула його з голови до ніг значущим поглядом. На ній була тісна майка з рожевої лайкри, сіра кофта з каптуром, яка застібалася на змійку, й легінси, що відкривали голі сіро-білі щиколотки. На ногах — брудні в’єтнамки, на пальцях рук — розсип золотих каблучок; солом’яне волосся з відрослим на кілька сантиметрів каштановим корінням було зібране у хвіст брудною махровою резинкою.

— Вам щось замовити?

— Пінту «Карлінгу», якщо ти вже так наполягаєш.

Те, як вона розвернулася до нього всім тілом, як прибирала з опухлих очей солом’яні пасма волосся, навіть манера тримати цигарку — все було гротескно кокетливе. Можливо, вона просто не знала, як ще можна триматися з істотою чоловічою статі. У Страйка вона викликала водночас жалість і відразу.

— Шок? — почала розповідати Марлен Гіґсон, коли Страйк приніс їм обом пиво і сів з нею за столик.— Можеш повторити, бо саме це я і відчула, вирішивши, шо втратила її назавжди. Коли її забрали, мені серце краялося, але я віддавала малу в лучче життя. Я не мала сили зробити по-іншому. Я їй дала все, чого сама не мала. Я виросла в таких злиднях! У нас нічо’ було. От нічо’.

Марлен відвернулася і затягнулася своїм «ротманзом»; коли вона стискала губи навколо цигарки, збиралися густі зморшки, і її рот нагадував котячий зад.

— І мій хлопець Дез її не любив. Ну, вона була не біла, так шо він бачив, шо то не його мала. З часом у них шкіра темнішає, бач, бо коли вона народилася, то була біла. Але я б її все рівно не віддала, якби могла їй дати лучче життя. Я собі думала: мала не буде за мною скучати, воно ж не тямить. Думала: от, я їй дала добрий початок, мо’ як виросте, знайде мене. І моя мрія збулася,— оголосила Марлен з жахливим пафосом.— Вона мене знайшла. Зара’ тобі скажу дивну штуку,— без усілякого переходу додала вона.— Мені один друг, ну, чоловік, сказав десь за тиждень до того, як вона мені подзвонила: а знаєш, на кого ти мені схожа? Отак і спитав. А я йому — та ну, а він мені — та точно! Очі такі самі, і брови!

Марлен з надією глянула на Страйка, який не знайшов у собі сили відповісти. Годі було уявити, що те обличчя, мов у Нефертиті, походило від цього червоно-сірого місива.

— То ти не бачив моїх хвото, як я була молода,— з тінню образи сказала Марлен.— Але я кажу, я їй дала лучче життя, а вони її взяли й віддали тим гадам, вибачай на слові. Якби знала, не віддавала б — і їй так і сказала. Вона аж заплакала. Я б не віддавала її, лишила б у себе, нікому не віддала б. Ой так. Вона мені все розповіла, не могла тримати в собі. З татом, ну, з сером Алеком тим, вона нормально жила. Він наче нормальний був. А мамця — сука, хвора на голову. Ой так.