Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Фахівець каже, що їх саме видалили; про крадіжку чи копіювання не йдеться. Але ваша правда — статися могло що завгодно.

— Але хто б ще... ну, тобто мені дуже неприємно думати, що це могла зробити медсестра, але хто ще? Відколи поліція повернула нам ноутбук, він був у маминій квартирі.

— Джоне, а ви всіх знаєте, хто протягом останніх трьох місяців заходив до вашої матері?

— Гадаю, що так. Ну, тобто я не можу бути цілком упевнений, це зрозуміло...

— Не можете. І в цьому головна складність.

— Але нащо комусь узагалі це робити?

— У мене є думки про можливі причини. Було б дуже корисно, якби ви розпитали про це свою мати. Спитайте, чи вмикала вона ноутбук у середині березня. Чи цікавився ним хтось із її гостей.

— Я... я спробую,— голос Бристоу звучав дуже збентежено, майже сльозливо.— Але вона зараз дуже, дуже слабка.

— Дуже співчуваю,— офіційним тоном відповів Страйк.— Скоро зв’яжуся з вами. Бувайте.

Він зайшов у кімнату, зачинив двері на балкон і розвернувся до Вілсона.

— Дерику, можеш мені показати, як ти обшукував квартиру?

Вілсон на мить замислився, а тоді відповів:

— Спершу я зайшов сюди. Роззирнувся, побачив, що двері відчинені. Я їх не чіпав. Тоді,— він поманив Страйка і Робін за собою,— я зазирнув сюди...

Робін, яка йшла слідом за двома чоловіками, відзначила, як змінилася манера, у якій Страйк спілкувався з охоронцем. Він ставив прості питання, зосереджувався на відчуттях Вілсона, на речах, яких той торкався, на тому, що він бачив і чув, коли йшов по квартирі.

Під керівництвом Страйка мова Вілсонового тіла почала змінюватися. Він почав грати: показував, як торкався дверних клямок, як зазирав у кімнати, як швидко роззирався.

Ідучи до єдиної спальні, він зробив це ніби у сповільненій зйомці, осяяний софітами безроздільної уваги з боку Страйка; упав навколішки, демонструючи, як зазирав під ліжко, за натяком Страйка пригадав, що під ногами у нього тоді знайшлася зім’ята сукня; з зосередженим обличчям він повів Страйка й Робін до ванної кімнати і показав, як підбігає до дверей і зазирає всередину, а тоді біжка повертається до вхідних дверей (тут він улаштував цілу пантоміму, на ходу активно вимахуючи руками).

— А тоді,— сказав Страйк, відчиняючи двері й жестом запрошуючи Вілсона,— ти вийшов...

— Я вийшов,— погодився Вілсон своїм низьким голосом,— і натиснув кнопку виклику ліфта...

Він зобразив, що робить це, тоді показав, як нетерпляче штовхнув двері й зазирнув усередину.

— Нічого — і тоді я побіг назад униз.

— Що ти чуєш зараз? — спитав Страйк, ідучи слідом за ним; вони зовсім не звертали уваги на Робін, яка зачинила за ними двері квартири.

— Дуже далеко кричать Бестиґі... Тоді я завертаю за ріг і...

Вілсон завмер посеред сходів. Страйк, неначе очікував на щось таке, теж зупинився; Робін врізалася у нього, почала зніяковіло вибачатися, але він підняв руку, закликаючи її мовчати — так ніби (подумала Робін) Вілсон був у трансі.

— І я посковзнувся,— мовив Вілсон. Його голос звучав вражено.— Я й забув. Я посковзнувся. Ось тут. Упав — сів на дупу. Тут була вода. Ось тут. Краплі води. Просто ось тут.

Він указував на сходи.

— Краплі води,— повторив Страйк.

— Так.

— Не сніг.

— Ні.

— Не мокрі сліди.

— Краплі. Великі краплини. Отут. У мене нога поїхала, і я посковзнувся. А тоді підхопився і побіг.

— Ти казав про це поліції?

— Ні. Забув. Тільки зараз згадав. А тоді взяв і забув.

Деталь, яка весь цей час непокоїла Страйка, нарешті набула сенсу. Він дуже вдоволено зітхнув і широко всміхнувся. Робін і Вілсон з подивом дивилися на нього.

4

Тягнулися вихідні — теплі й порожні. Страйк знову сидів перед відчиненим вікном, курив і споглядав людські орди на Денмарк-стріт; розгорнутий звіт по справі лежав у нього на колінах, поліційна папка — на столі. Страйк складав перелік деталей, які ще потребували уточнення, і просіював інформацію, яку вже мав.

Якийсь час він роздивлявся фотографію фасаду будинку номер 18, яким той був на ранок по смерті Лули. Між тим, який вигляд фасад мав тоді, й тим, який він був зараз, існувала невелика, але важлива для Страйка відмінність. Час до часу він сідав за комп’ютер; один раз — щоб знайти агента, який представляє Дібі Макка; потім — подивитися ціни на акції «Албрису». Під рукою Страйк мав нотатник, списаний щільним гострим почерком: скорочені речення, питання. Коли задзвонив мобільний, він приклав телефон до вуха, не подивившись, хто дзвонить.

— А, містер Страйк,— промовив голос Пітера Ґіллеспая.— Як добре, що ви взяли слухавку.

— О, добридень, Пітере,— сказав Страйк.— Ви тепер і на вихідні працюєте?

— Дехто з нас не має вибору, крім як на вихідні працювати. У будні ви не відповідаєте на мої дзвінки.

— Я був зайнятий. Багато роботи.

— Он як. Чи це означає, що ви скоро заплатите?

— Сподіваюся.

— Сподіваєтеся?

— Так,— відповів Страйк.— Отримаю змогу віддати гроші найближчими тижнями.

— Містере Страйк, ваше ставлення мене вражає. Ви зголосилися виплачувати позику містеру Рокбі щомісячно, а самі відстаєте аж на...

— Я не можу платити, не маючи грошей. Як трохи почекаєте, поверну все. Можливо, за один раз.

— Боюся, що цього недосить. Якщо ви не внесете гроші вчасно...

— Ґіллеспаю,— сказав Страйк, вдивляючись у синє небо за вікном,— ми обоє знаємо, що старий Джонні не позиватиметься до свого сина — одноногого героя війни — через гроші, на які його дворецький навіть солі для ванни не купить. Я поверну йому гроші з відсотками протягом кількох наступних місяців, і він може запхати їх собі в дупу і підпалити, коли схоче. Так йому й перекажіть, і годі вже мене смикати.

Страйк повісив слухавку, з цікавістю відзначивши, що не втратив самовладання і що настрій не дуже й зіпсувався.

Він працював, сидячи на стільці (який уже вважав стільцем Робін), до пізньої ночі. Нарешті тричі підкреслив слова «готель „Малмезон", Оксфорд» та обвів ім’я: «Дж. П. Аджимен».

Країна наближалася до дня виборів. У неділю вранці Страйк увімкнув портативний телевізор і продивився добірку невдалих висловлювань кандидатів, спростування та критику обіцянок. У новинах панувала безрадісність. Національний борг зріс так, що й не осягнути. Незалежно від