Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
— О. Гаразд,— відповіла Робін, у якої раптом заціпеніли і думки, і ручка у руці.
— Дуже вам дякую, Робін — ви ж так назвалися? Дуже дякую. Бувайте.
І Шарлотта перша поклала слухавку. Робін опустила трубку на телефон дуже повільно, відчуваючи сильне збентеження. Вона не хотіла переказувати такі новини. У посланця, звісно, не стріляють, але вона розуміла, що цим завдасть удару Страйковому бажанню тримати своє приватне життя при собі й уникати таких тем, як коробки з речами, розкладачка чи упаковки від вечері у смітнику зранку.
Робін обміркувала варіанти. Можна просто забути про повідомлення; нехай подзвонить Шарлотті сам, і та хай сама робить свою брудну справу (як бачила це Робін). Але що коли Страйк відмовиться дзвонити, а потім хтось йому скаже про заручини? Робін не могла знати, чи не мають Страйк і його колишня (подруга? наречена? дружина?) легіонів спільних друзів. Якщо вони з Метью колись розійдуться і він заручиться з іншою (в Робін аж усе перевернулося всередині на саму думку про таке), це стосуватиметься всіх її близьких друзів і рідних, усі наввипередки кинуться їй казати, а їй, вирішила Робін, хотілося б отримати таку звістку максимально приватно й тихо.
Коли за годину вона почула, як Страйк піднімається сходами і розмовляє по мобільному — явно у доброму гуморі, Робін відчула, як у животі поколює від паніки, ніби на іспиті. Коли Страйк відчинив скляні двері, й Робін побачила, що він не по мобільному говорить, а неголосно читає pen, їй стало ще гірше.
— «К бісу ліки і Джогарі...» — продекламував Страйк, тримаючи у руках коробку з електровентилятором.— Добридень.
— Доброго дня.
— Подумав, що нам це буде до речі. Тут доволі задушливо.
— Так, вентилятор — це добре.
— Почув у крамниці пісню Дібі Макка,— повідомив Страйк, ставлячи коробку у куток і знімаючи куртку.— «Там щось, там щось „ферарі", к бісу ліки і Джогарі». Хто цей Джогарі? Якийсь інший репер, з яким у Дібі сварка, як гадаєте?
— Ні,— відповіла Робін, анітрохи не рада його доброму гумору.— Це з психології. Вікно Джогарі. Йдеться про те, наскільки добре ми знаємо себе самі й наскільки добре нас знають інші люди.
Страйк не доніс куртку до вішака і здивовано глянув на неї.
— Тільки не кажіть, що і це в журналі прочитали.
— Ні, я вивчала психологію в університеті. Але покинула.
Робін спало на думку, що таким чином — розповівши про одну зі своїх власних поразок — вона ніби зрівняє шанси перед тим, як повідомить погану новину.
— Ви покинули університет? — він здавався напрочуд зацікавленим.— Оце так збіг. Я теж. Тож чому «к бісу Джогарі»?
— У тюрмі Дібі Макк проходив терапію. Він зацікавився, почав багато читати про психологію. Я це знаю з газет,— додала вона.
— Та ви просто джерело корисної інформації.
У Робін знову різко упало серце.
— Поки вас не було, дзвонили. Шарлотта Кемпбелл.
Він швидко звів очі, насупився.
— Попросила мене переказати вам повідомлення,— Робін відвела очі, затримавши погляд десь біля Страйкового вуха,— що вона заручена з Яго Россом.
Мимоволі її погляд повернувся до його обличчя, і Робін аж захолола.
Одним з перших і найбільш яскравих дитячих спогадів Робін стало приспання їхнього собаки. Вона була надто маленька, щоб зрозуміти, про що говорить тато; існування Бруно, улюбленця-лабрадора її найстаршого брата, було константою. Збентежена урочистою серйозністю батьків, вона звернулася по пояснення до Стівена — і втратила відчуття безпеки, по вперше за своє коротке життя побачила, як з його веселого личка зникає щасливий вираз, як біліють губи і відпадає щелепа. У тиші, яка передувала його стражденному зойку, до неї озвалося небуття, і сама Робін потім
ридала невтішно — не за Бруно, а за непозбувним братовим горем.
Страйк відповів не відразу. Потім сказав з відчутним зусиллям:
— А. Дякую.
Після чого пішов до кабінету і зачинив двері.
Робін сіла за свій стіл, почуваючись катом. Не виходило взятися до жодної справи. Вона подумала, що можна постукати у двері й запропонувати чаю, але передумала. П’ять хвилин вона нервово наводила лад на столі, поглядаючи на замкнені двері кабінету, аж ось вони відчинилися, і Робін похапцем вдала, ніби щось друкує.
— Робін, я піду прогуляюся,— сказав Страйк.
— Гаразд.
— Якщо до п’ятої не повернуся, замикайте офіс.
— Так, звісно.
— До зустрічі завтра.
Страйк узяв куртку і вийшов упевненим кроком, який Робін не обдурив.
Дорожні роботи розповзлися, мов лишай; щодня хаос простягався далі разом з тимчасовими спорудами, які мали захистити пішоходів і дати їм змогу пройти крізь руїну.
Страйк того навіть не помічав. Він автоматично ступав хисткими дерев’яними помостами в бік «Тоттенгему» — місця, яке пов’язував з утечею, з прихистком.
Як і в «Арсеналі», тут був лише один відвідувач — старий біля самих дверей. Страйк купив пінту темного і сів на один з диванів червоної шкіри під стіною, поруч з вікторіанською дивою, що розкидала троянди,— чарівна, нерозумна, проста. Пиво він пив так, мов то були ліки: без задоволення, зацікавлений лише в результаті.
Яго Росс. Мабуть, вона підтримувала з ним контакт, спілкувалася, коли вони ще жили разом. Навіть Шарлотта, з її гіпнотичною владою над чоловіками, з дивовижними талантами, не могла відновити знайомство так, щоб за три тижні довести справу до заручин. Вона таємно зустрічалася з Россом, при тому присягаючись у невмирущому коханні до Страйка.
Тепер усе поставало в іншому світлі: приголомшлива новина, яку вона жбурнула у нього за місяць до розриву, відмова надати докази, незрозуміла дата, несподіване закінчення.
Яго Росс уже був одружений. Мав дітей; Шарлотта від когось чула, що він пиячить. Разом зі Страйком вона сміялася, що так щасливо уникнула цього багато років тому; виказувала співчуття до його дружини.
Страйк купив другу пінту, тоді третю. Він хотів потопити імпульси, що спалахували, мов електричні розряди:
