Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

В «Арсеналі» він не їв, не їв і після того; він давно уже не випивав стільки спиртного за один прийом. Ще не минула година безперервного, самотнього й цілеспрямованого споживання пива, а він уже був п’яний як чіп.

Коли за його столиком з’явилася тонка бліда постать, Страйк спершу повідомив їй, ледь рухаючи язиком, що вона помилилася столом і чоловіком.

— Ні,— твердо відповіла Робін.— Я просто теж хочу випити, гаразд?

І лишила його непевно вдивлятися в сумочку, яку поклала на стілець. Сумочка була приємно знайома, коричнева, трохи потерта. Зазвичай вона висіла на гачку в офісі. Страйк дружньо їй усміхнувся і випив з нею.

З-за шинквасу бармен, молодий і боязкий, сказав до Робін:

— Досить уже з нього.

— То не моя провина,— відповіла та.

Вона шукала Страйка у «Хвацькому лисі» поруч з офісом, у «Моллі Моґз», у «Солі життя» і в «Кембриджі».

«Тоттенгем» був останнім з пабів, у які вона мала намір зайти.

— Ащтаке? — спитав Страйк, коли вона повернулася за стіл.

— Нічого такого,— відповіла Робін, відпиваючи від своєї півпінти світлого.— Просто хотіла пересвідчитися, що з вами все нормально.

— Мені нрмально,— відповів Страйк і повторив, намагаючись чіткіше донести думку: — Змною нрмально. Все.

— От і добре.

— Св... свткую заручини свої н-нареченої,— пояснив Страйк і підняв неслухняною рукою одинадцяту пінту. — Їй не трба бло взгалі йго кдати. Взгалі,— повторив він голосно й чітко,— кдати Всокошновнго Яго Росса. Він видатна срака!

Останнє слово він майже прокричав. У пабі вже було більше людей, ніж тоді, коли Страйк тільки зайшов, і вони його почули. Люди поглядали на нього сторожко ще до того, як він почав кричати. Страйкова статура, опущені повіки, войовничий вигляд — усе це створило навколо нього невеличку зону відчуження; йдучи до вбиральні, люди обходили його столик так, ніби той утричі більший, ніж насправді.

— Може, прогуляємося? — запропонувала Робін.— Поїмо?

— А знаєш що? — сказав Страйк, нахиляючись уперед і мало не перекидаючи ліктем пиво.— Знаєш що, Робін?

— Що? — спитала вона, перехоплюючи пиво. Їй раптом нестерпно захотілося захихотіти. Інші відвідувачі пабу дивилися на них.

— Ти дуже хроша дівчина,— повідомив Страйк.— Дуже. Дуже хроша людина. Я помітив,— поважно кивнув він.— Так. Пмітив.

— Дякую,— відповіла Робін усміхнено, стараючись не засміятися.

Страйк відкинувся назад, заплющив очі й мовив:

— Вибач. Я п-п’яний.

— Так.

— Я тепер стіки не п-п’ю.

— Авжеж.

— Нічо’ не їв.

— То, може, ходімо поїмо?

— Так, хдімо,— погодився він, не розплющуючи очей.— Вона мні сказала, що вагітна.

— О,— сумно озвалася Робін.

— Так. Скзала. А потім скзала, що все. То був не мій. По датах н... не виходило.

Робін мовчала. Їй не хотілося, щоб Страйк пам’ятав, що все це розповів їй. Він розплющив очі.

— Вона йго кинула заради мене, а тепер кинула йго... ні... мне заради нього...

— Мені дуже прикро.

— ...мне заради нього. Чго прикро. Ти х... хроша.

Страйк дістав з кишені цигарки і вклав одну в рот.

— Тут не можна курити,— м’яко нагадала Робін, але бармен, який тільки й чекав на привід, з напруженим виглядом уже біг до них.

— Курити надворі,— голосно сказав він до Страйка.

Страйк каламутними, здивованими очима вдивився у хлопця.

— Все гаразд,— сказала бармену Робін і взяла сумочку.— Корморане, ходімо.

Той піднявся — великий, потворний, хитаючись виборсався з тісного простору за столиком і люто глянув на бармена — і Робін не могла винуватити хлопця за те, що той відступив на крок.

— Не треба,— сказав йому Страйк,— кричати. Не треба. Г... грубо це.

— Так, Корморане, ходімо,— сказала Робін, відсуваючись, щоб він міг пройти.

— Скунду, Робін,— відповів Страйк, піднімаючи велику руку.— ’Дну скундочку.

— О Боже,— тихенько зітхнула Робін.

— Б... бокс знаєш? — поцікавився Страйк у переляканого бармена.

— Корморане, ходімо.

— А я боксував. У армії, друже.

Від шинкваса озвався якийсь дотепник:

— А я б позмагався!

— Корморане, та ходімо вже,— повторила Робін. Вона взяла його за руку, і на її полегшення й подив, Страйк покірно пішов слідом. Відчуття було, ніби вона веде ваговоза клай-десдальської породи з дядькової ферми.

Опинившись на свіжому повітрі, Страйк оперся на раму одного з вікон «Тоттенгему» і спробував запалити цигарку — безуспішно; врешті-решт клацати запальничкою довелося Робін.

— Тобі треба поїсти,— сказала вона, поки Страйк курив із заплющеними очима і трохи при тому хитався, так що вона боялася, щоб він не впав.— Протверезіти.

— Не хчу я тверезіти,— заперечив Страйк. Його повело, і він урятував себе від падіння кількома дрібними кроками убік.

— Ходімо,— наполягла Робін і повела його дерев’яним містком понад прогалиною в дорозі, де нарешті вгомонилися гуркітливі механізми і будівельники, бо настав вечір.

— Робін, а ти знала, що я бксер?

— Ні, не знала,— відповіла вона.

Робін планувала довести його до офісу і вже там погодувати, але Страйк зупинився біля кебабів поблизу Денмарк-стріт і хитнувся у двері, не встигла вона його спинити.

Вони їли кебаби, сидячи за єдиним столиком на тротуарі біля кіоску, і Страйк розповідав Робін про свою боксерську кар’єру в армії, час до часу перепиняючи розповідь, щоб повідомити, яка вона хороша людина. Робін вдалося умовити його не кричати. Вжитий алкоголь і досі діяв на повну, і їжа ніби зовсім не допомагала. Коли Страйк вийшов до вбиральні, то не повертався так довго, що Робін злякалася, чи він там не відключився.

Глянувши на годинник, вона побачила, що вже десять по сьомій. Вона подзвонила Метью і сказала, що на роботі надзвичайна ситуація. Той не зрадів.

Нарешті Страйк вийшов на вулицю, зачепивши одвірок. Притулившись до вікна, щоб не впасти, він знову спробував закурити.

— Рбін! — мовив Страйк, облишивши марні спроби і звернувши на неї погляд.— Рбін, ти знаєш, що таке к...— він гикнув.— Що таке кайрос?

— Кайрос? — перепитала вона, без надії сподіваючись, що це не щось із царини сексу, що вона потім не зможе забути, і відчуваючи потішений погляд власника кебабної, який слухав їх з віконця.— Ні, не знаю. Може, ходімо вже до офісу?

— Ти не знаєш, що це? — запитав Страйк, втупивши у неї погляд.

— Ні.

— Це з грцької. Кайрос. Мить