Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Коледж при музеї?

— Так, бо я пам’ятаю, шо він запрошував мене: «Завітай у вільний час зі мною до музею».

Мову африканського студента вона зобразила так, ніби то говорив англієць з вищих прошарків суспільства.

З презирливої усмішки Страйк зрозумів, що таке дозвілля Марлен вважала смішним і абсурдним.

— Не пам’ятаєте, який то був музей?

— Та... Музей Англії чи як там його,— відповіла вона, а тоді роздратовано додала: — От ти точно як вона. З якого дива я маю це все пам’ятати через стільки років?

— І коли він поїхав до себе, більше ви не бачилися?

— Нє,— відповіла вона.— Я й не чекала...— Відпивши пива, вона додала: — Та він вмер уже.

— Чому ви так кажете?

— Так то Африка, нє? — пояснила Марлен.— Може, його застрелили. Чи від голоду вмер. Там шо хочеш може бути. Ніби ти не знаєш.

Страйк і справді знав. Він пам’ятав натовпи на вулицях Найробі; вид з повітря на дощовий ліс в Анголі, туман над верхівками дерев, неймовірну красу, коли гвинтокрил розвернувся до водоспаду на зеленому гірському схилі; жінку з маса-їв, яка сиділа на коробці з немовлям біля грудей, поки Страйк розпитував її про вірогідне зґвалтування, а поруч Трейсі знімала розмову на камеру.

— Ви не знаєте, Лула намагалася розшукати батька?

— Та намагалася,— байдужо відповіла Марлен.

— Як?

— Дивилася архіви коледжу.

— Але ж ви не пам’ятаєте, де він учився...

— Та я не знаю, вона там ніби шось знайшла, але його самого не знайшла. Мо’ я його ім’я неправильно пам’ятаю, не знаю. Вона про те все питала, питала; і який він був із себе, і де учився. Я їй кажу — високий, худющий був, і подякуй, шо в тебе мої вуха, бо ти б моделлю не працювала, якби мала такі слонячі локатори, як ото в нього.

— Лула нічого не казала вам про своїх друзів?

— Та вже казала. Ота чорна курва Ракель чи як там її. Пила з Лули кров як могла. Добре влаштувалася, паскуда.

І одяг їй, і прикраси, і не знаю шо. Я одного разу сказала Лулі, шо мені би пальто нове, але я нічо’ не вимагала. А та Ракель попросити не забувала.

Вона, пирхнувши, допила пиво.

— А ви самі знайомі з Рошель?

— А, он як її звати. Один раз бачила. Вона приїхала на клятій машині з водієм, шоб забрати Лулу. Сиділа вся така пані на задньому сидінні та шкірилася на мене. Певно, скучить тепер за таким життям. Такій тіко дай поли вчепитися. І ще була ота К’яра Портер,— виплюнула Марлен зі ще запеклішою злістю,— спала з Лулиним любчиком у ту ніч, коли Лула померла. Курва препаскудна.

— Ви знайомі з К’ярою Портер?

— Та я в газеті прочитала. Він пішов до неї, хіба нє, той Еван? Коли посварився з Лулою. До К’яри пішов. Ну хіба не курва?

З того, що казала Марлен, ставало очевидним, що біологічну матір Лула тримала подалі від друзів. Окрім побіжного знайомства з Рошель, Марлен черпала свої уявлення й висновки про Лулине оточення з повідомлень у пресі, які жадібно прочитувала.

Страйк приніс ще пива і вислухав оповідь про жах і шок Марлен, коли вона почула (від сусідки, яка забігла розповісти новини рано-вранці восьмого числа), що її дочка упала з балкона і розбилася на смерть. Обережно поставлені питання виявили, що Марлен востаннє бачилася з Лулою за два місяці до смерті. Далі Страйк прослухав діатрибу прийомній Лулиній родині й тому, як вони повелися після Лулиної смерті.

— І бачити мене не хтіли, особливо той дядько паскудний. Знаєш його, га? Тоні Лендрі того, грець би його хопив? Я їм подзвонила спитати про похорон, а у відповідь — погрози. Ой так. Погрози! Я йому кажу: я її мама! А він мені: нє, не мама, її мама — та ненормальна сука леді Бристоу. Ото, кажу, смішно, бо я добре пам’ятаю, як вона у мене з потки вилізла. Вибачайте за таку грубість, але то правда. А він мені сказав, шо від мене один клопіт, шо я все пресі патякаю. А вони самі мене знайшли! — з люттю додала вона і тицьнула пальцем у бік сусіднього будинку.— Преса сама до мене прийшла. Звісно, шо я розказала, як це все бачу. Бо у мене своя думка. Я скандалу не хтіла, то ж похорон, не хтіла нічо’ поганого, але як це можна — мене відштовхувати геть? Я прийшла і сиділа там у задньому ряду. Бачила там ту гидку Рошель — дивилася на мене, мов я їй болото під ногами. Але ніхто мене не спинив. Вони, та клята родина, своє отримали. А я не отримала нічо’. От нічо’. А Лула хтіла, шоб отримала, це я точно знаю. Вона мені точно шось залишила б. Та ні,— додала Марлен, зображаючи велику гідність,— грошей мені не треба. Гроші мене не цікавлять. Мою дитинку нічо’ не замінить, навіть двадцять мільйонів.

— Але ти повір,— додала вона,— шо якби Лула дізналася, шо я не отримала нічо’, вона б розсердилася. Стіки грошей, а я ото жебраю; люди не вірять, коли я кажу, шо нічо’ не маю. Мені за квартиру нема чим платить, а донька по собі мільйони залишила. Але ось воно як. Отак багаті й багатіють, га? Воно їм і не треба було, але від грошиків не відмовилися. Не знаю, як той Лендрі спить уночі, хоч то його діло.

— Лула казала, що хоче щось вам залишити? Згадувала про заповіт?

Марлен одразу підібралася, занюхавши надію.

— Ой так, вона казала, шо про мене подбає, так. Казала, шо я не жебратиму. Думаєш, мені комусь треба про це сказати? Шоб знали?

— Не думаю, що це щось змінить, якщо тільки Лула не лишила заповіту, в якому згадує вас,— відповів Страйк.

Обличчя Марлен знову спохмурніло.

— Мабуть, знищили його, вилупки паскудні. Вони на те здатні. То такі люди. Без того дядька там нічо’ не обходиться.

5

— Вибачте, що він вам не передзвонив,— казала Робін у слухавку за сім миль звідти, в офісі.— Містер Страйк наразі страшенно зайнятий. Скажіть мені ім’я і номер, і я постараюся влаштувати так, щоб він зателефонував вам удень.

— О, це анітрохи не потрібно,— відповіла жінка. Вона мала приємний, культурний