Українська література » » Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

---
Читаємо онлайн Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
брехні?

Лещинка знову кивнула зі спокійним, безневинним виразом обличчя.

— Потім вона бачила мене і кричала: "Іди звідси, іди!"

— Правда?

Лещинка, кивнувши, розвішувала собі одяг далі.

— А де був містер Бестиґі?

— Не там.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла? По телефону?

— Ні...— Й одразу додала з хитруватим виглядом: — 3 жінкою.

— З жінкою? Звідки ви знаєте?

— Кричала по телефону. Я чула жінку.

— То була сварка? Суперечка? Вони кричали одна на одну, голосно, так?

Страйк відчував, що уже говорить абсурдною, надто ретельною мовою англійця, якому бракує слів. Лещинка знову кивнула і відчинила шухляду, шукаючи, куди покласти ремінь.

Знайшовши місце і згорнувши ремінь равликом, вона встала і пішла до спальні. Страйк рушив слідом.

Поки Лещинка заправляла ліжко і прибирала на тумбочках, він дізнався, що у той день у квартирі Лули Лендрі вона прибирала в останню чергу, коли модель поїхала до матері.

Нічого дивного дівчина не помітила, не бачила жодних блакитних папірців — з текстом чи без. Коли вона закінчила, на стійку принесли сумочки від Ґі Соме і речі для Ді^ ^акЦ й останнім, що вона зробила в той день на роботі, була доставка речей для Лули й Макка у відповідні квартири.

— І після того, як ви занесли речі, то ввімкнули сигналізацію?

— Ввімкнула, так.

— У Лули?

— Так.

— І один-дев’ять-шість-шість у другій квартирі?

— Так.

— Ви пам’ятаєте, які речі відносили до квартири Дібі Макка?

Деякі речі Лещинці довелося описувати жестами, але вона змогла пояснити, що пам’ятає дві кофти, ремінь, капелюха, рукавички і (тут вона покрутила пальцями біля зап’ястків) запонки.

Склавши ці предмети у відкриту частину гардеробної,— щоб Макк точно помітив,— вона увімкнула сигналізацію і пішла додому.

Подякувавши дівчині, Страйк трохи затримався, щоб ще подивитися на її сідниці у тісних джинсах, поки Лещинка розрівнювала покривало, а тоді приєднався до Робін і Вілсона у коридорі.

Поки піднімалися на останній поверх, Страйк уточнив розказане Лещинкою у Вілсона, і той підтвердив, що попросив майстра поставити «1966», як на вході.

— Просто обрав такий номер, який Лещинці легко буде запам’ятати,— такий самий, як на вході. Макк міг спокійно змінити його, якби схотів.

— Пам’ятаєш того майстра з охоронної фірми?

— Зовсім новий хлопець. Волосся ось по сюди,— Вілсон показав на низ шиї.

— Білий?

— Так, білий. На вигляд навіть не схоже, що вже голиться.

Й ось вони дійшли до дверей третьої квартири, де колись мешкала Лула Лендрі. Робін відчула, що тремтить — від страху, від збудження, коли Вілсон відчинив треті акуратні білі двері зі скляним вічком завбільшки з кулю.

Квартира на верхньому поверсі архітектурно відрізнялася від двох попередніх — менша, але ніби просторіша. Нещодавно її переробили, оформивши у бежевих і брунатних тонах. Ґі Соме казав Страйкові, що колишня зіркова власниця квартири любила яскраві кольори; але тепер помешкання було безлике, мов номер дорогого готелю. Страйк мовчки пішов до вітальні.

Тут ковролін був не пухнасто-вовняний, як у квартирі Бестиґі, а з цупкого джуту пісочного кольору. Страйк провів по ньому п’ятою; слідів не лишалося.

— Тут було це покриття, коли в квартирі мешкала Лула Лендрі?

— Так. Вона сама його обирала. Майже нове, тому його не міняли.

Замість трьох високих вікон з окремими маленькими балконами, як у квартирах на нижніх поверхах, пентгауз міг похвалитися подвійними дверима, які виводили на один великий балкон. Страйк відчинив ці двері й вийшов назовні. Робін неприємно було на нього дивитися в цю мить; вона кинула погляд на незворушне обличчя Вілсона, а тоді відвернулася до чорно-білих диванних подушок, стараючись не думати про те, що сталося тут три місяці тому.

Страйк дивився вниз, на вулицю, і Робін здивувалася б, якби дізналася, що його думки не такі уже холодні й відсторонені.

Він уявляв людину, що повністю втратила самоконтроль, людину, що мчить на Лендрі, таку витончену і красиву в одязі, який обрала для зустрічі з довгоочікуваним гостем; уявляв, як убивця, що втратив голову від шалу, тягне і штовхає Лулу, а тоді зі звірячою силою затятого маніяка скидає вниз. Ті лічені секунди, поки вона падала назустріч асфальту, прихованому під оманливо м’якою сніговою ковдрою, мабуть, тривали цілу вічність.

Лула вимахувала руками, намагаючись ухопитися за безжальне порожнє повітря; а потім — без вибачень, без пояснень, без прохань, без будь-яких привілеїв, дозволених людині, що отримує звістку про свій неминучий кінець, вона розбилася об дорогу.

Мерці здатні говорити тільки вустами тих, хто зостався жити, та ще мовою знаків, що їх вони лишають по собі. Страйк бачив живу жінку у словах, з якими вона зверталася до друзів; чув її голос у прикладеному до вуха телефоні; але тепер, поглядаючи на останній краєвид, який вона бачила за життя, він відчував до неї дивну близькість. Правда повільно проступала серед маси розрізнених деталей. Тепер він потребував тільки доказів.

Він стояв на балконі, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилися ім’я і номер Джона Бристоу; Страйк узяв слухавку.

— Добридень, Джоне, дякую, що набрали.

— Без проблем. Є новини? — спитав юрист.

— Можливо. Один фахівець подивився Лулин ноутбук і виявив, що по її смерті з нього видалили папку з фотографіями. Щось знаєте про це?

Відповіддю йому стала майже повна тиша. Страйк знав, що зв’язок не перервався, лише з того, що з боку Бристоу долинали якісь фонові звуки.

Нарешті юрист спитав зміненим голосом:

— Видалили фото після Лулиної смерті?

— Так каже фахівець.

На очах Страйка на вулицю повільно в’їхала машина і зупинилася посередині. З машини вийшла жінка, горнучись у хутро.

— Я... вибачте,— промовив явно приголомшений Бристоу.— Я... я в шоці. Може, то поліція видалила папку?

— Коли вам віддали ноутбук?

— О... десь у лютому. Здається, на початку лютого.

— Папку видалили сімнадцятого березня.

— Але... але це безглуздя якесь! Ніхто не знав паролю.

— Вочевидь, хтось знав. Ви казали, поліція повідомила його вашій матері.

— Мама точно не видаляла б...

— Я не кажу, що вона їх видалила. Є варіант, що вона могла лишити ноутбук ввімкненим. Чи сказати комусь пароль...

Страйк подумав, що Бристоу, мабуть, у себе в офісі. Чулися фонові голоси, жіночий сміх десь удалині.

— Гадаю, що це можливо,— повільно вимовив Бристоу.— Але хто міг видалити фотографії? Хіба що.... але Боже, це жахливо...

— Що саме?

— Ви ж не думаєте, що

Відгуки про книгу Кувала Зозуля - Джоан Роулінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: