Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Хочете теж піти?

— Так! — зраділа вона, схопила сумочку і вимкнула комп’ютер.

3

За масивними чорними дверима будинку номер 18 на Кентигерн-Гарденз починалося мармурове фойє. Просто перед входом — красива стійка червоного дерева; праворуч від неї сходи (мармурові, з поруччям з дерева й бронзи), які одразу зникали за рогом; позолочені двері ліфта та ще одні двері темного дерева, вбудовані у білу стіну. Між ними та вхідними дверима на квадратному постаменті стояли східні лілеї у високих циліндричних вазах, що розливали в теплому повітрі важкі пахощі. Ліва стіна була суцільно дзеркальна і відбивала Страйка й Робін, двері ліфта й модерну люстру, яка звисала зі стелі кришталевими кубиками; у дзеркалі полірована дерев’яна стійка подовжувалася удвічі. Страйк пригадав Вордлові слова: «У квартирах мармур-шмармур... п’ятизірковий, щоб його, готель».

Робін, яка йшла поруч, намагалася не виказувати захоплення. Отже, ось як живуть мультимільйонери. Вони з Метью мешкали в будинку на дві родини у Клепгемі; вітальня там була завбільшки як підсобка для охорони, яку Вілсон показав їм першою. Місця вистачало тільки для столу і двох стільців; у шафці на стіні висіли ключі від усіх квартир, ще одні двері вели до крихітної туалетної кабіни.

На Вілсоні була чорна уніформа, схожа на однострій констебля, з мідними ґудзиками, чорною краваткою і білою сорочкою.

— Монітори,— показав він Страйку, коли вони вийшли з підсобки і зупинилися за стійкою, яка ховала від поглядів гостей чотири маленькі чорно-білі екрани. Один показував вид з камери над вхідними дверима, захоплюючи шматок вулиці; другий давав такий самий вид на підземний паркінг; третій — на порожній двір будинку: газон, кущі й висока стіна, що на неї вилазив Страйк; четвертий — кабіну ліфта.

Крім моніторів, було ще дві панелі управління сигналізацією у квартирах, у басейні й на паркінзі, а також два телефони — один міський, другий внутрішній, для зв’язку з квартирами.

— Це,— вказав Вілсон на масивні дерев’яні двері,— вхід до тренажерної зали, басейну й паркінгу.

На прохання Страйка він провів їх туди.

Зал був маленький, але весь у дзеркалах, як і фойє, тож видавався вдвічі більшим. Тут було одне вікно, що виходило на вулицю, і стояли бігова доріжка, гребний тренажер і степ-тренажер, а ще набір штанг.

Другі дерев’яні двері виходили на вузькі мармурові сходи, освітлені квадратними ліхтарями у стінах. Сходи привели їх на невеликий майданчик, звідки прості фарбовані двері відчинялися на паркінг. Вілсон відімкнув їх двома ключами (замків було два — сувальдний і циліндровий), а тоді клацнув вимикачем. Паркінг виявився завдовжки мало не на всю вулицю; тут стояло «ферарі», «ауді», «бентлі», «ягуарів» і «БМВ» на кілька мільйонів фунтів. Що двадцять футів виднілися двері, подібні до тих, через які зайшли вони: виходи з інших будинків на Кентигерн-Гарденз. Автоматичні гаражні двері, що виводили з будинку номер 18 на Серфз-вей, були зачинені; крізь шпарини сочилося сріблясте світло дня.

Робін стало цікаво, про що думають двоє мовчазних чоловіків поруч з нею. Чи звик Вілсон до надзвичайного життя, яке ведуть тутешні мешканці; чи звик до підземних паркінгів, басейнів, «ферарі»? І чи думає Страйк (бо сама вона думала) про можливості, які відкриває цей довгий ряд дверей: можливості таємно стежити за сусідами, ховатися, покидати будинок будь-яким зі шляхів, що виводять на вулицю? Та потім Робін помітила численні чорні морди камер, що дивилися з затінених верхівок стін і передавали кадри на силу-силенну моніторів. Чи можливо, щоб тої ночі не було стеження?

— Гаразд,— сказав Страйк, і Вілсон повів їх назад на мармурові сходи й замкнув двері до паркінгу.

На наступному прольоті почало сильно тхнути хлоркою, а коли Вілсон відчинив двері внизу сходів, з них війнуло теплим, вогким, насиченим хімією повітрям.

— Оці двері тієї ночі були відчинені? — спитав у Вілсона Страйк. Той кивнув і клацнув вимикачем. Спалахнуло світло.

Вони пройшлися широким мармуровим краєм басейну, накритого щільною пластиковою кришкою. Стіна навпроти була, знову ж таки, дзеркальна; Робін дивилася на відображення їхніх трьох постатей — троє повністю одягнених людей, недоречні на тлі фресок з тропічними рослинами й метеликами, що тягнулися до самісінької стелі. Басейн був завдовжки метрів п’ятнадцять і мав на протилежному боці шестикутне джакузі; за ним — три кабінки для перевдягання з замками на дверях.

— Тут немає камер? — спитав Страйк. Вілсон похитав головою.

Робін відчувала, як на спині й під пахвами виступає піт. Біля басейну було спекотно й задушливо, і їй приємно було піднятися сходами попереду двох чоловіків і повернутися до фойє, порівняно прохолодного й свіжого. Поки їх не було, прийшла маленька юна білявка у рожевому фартусі, джинсах і футболці. В руках у неї було пластикове відро з начинням для прибирання.

— Дерик,— сказала вона з сильним акцентом, коли охоронець спустився зі сходів,— мені треба ключ до другої.

— Це Лещинка,— пояснив Вілсон.— Прибиральниця.

Дівчина приязно всміхнулася до Робін і Страйка. Вілсон зайшов за стійку червоного дерева і дістав з-за неї ключі для Лещинки. Дівчина пішла нагору. Відро у неї в руці гойдалося, тісно обтягнуті джинсами стегна спокусливо коливалися. Відчувши, як Робін скоса дивиться на нього, Страйк засоромився і неохоче відвів очі.

Слідом за Вілсоном Робін і Страйк піднялися до першої квартири, яку відчинили універсальним ключем. Страйк відзначив старомодне вічко на дверях, що дивилося на сходи.

— Помешкання містера Бестиґі,— оголосив Вілсон, вводячи код на панелі праворуч від дверей, щоб не спрацювала сигналізація.— Лещинка уже побувала тут вранці.

Страйк відчував запах поліролю і бачив сліди пилососа на білому килимі в коридорі, оздобленому мідними світильниками на стінах і п’ятьма ідеально-білими дверима. Відзначив прихований щиток сигналізації на правій стіні поруч з картиною, на якій над блакитним сільцем летіли замріяні кози й селяни. Під полотном Шагала, на чорному лакованому столику, стояли високі вази з орхідеями.

— А де Бестиґі? — спитав Страйк у Вілсона.

— В Лос-Анджелесі,— відповів охоронець.— За два дні повернеться.

У світлій вітальні було три високих вікна, усі з вузьким кам’яним балконом; стіни тут були пофарбовані у ніжно-блакитний колір, решта інтер’єру — біла. Все бездоганно чисте, елегантне, вишуканих пропорцій. Тут також висіла єдина чудова картина — макабрична, сюрреалістична: чоловік зі списом, у масці чорного птаха, під руку з сірим жіночим торсом без голови.

Саме з цієї кімнати Тенсі Бестиґі, за її словами, почула крики з квартири на два поверхи вище. Страйк підійшов до високих вікон, звертаючи увагу