Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Така в нього професія,— відповів Страйк.— Повернімося до теми Бристоу.

Здається, Соме не проти був, що ним командують; скоріше скидалося на те, що йому це до душі — бо незвично.

— Я тільки пам’ятаю, як Зозулька казала, що спадок Алека Бристоу здебільшого був у акціях його компанії, а «Албрис» під час рецесії добряче просів. Це ж вам не «Еппл»! Зозулька заробляла більше за всіх них разом узятих, коли й двадцять років не мала.

— А це фото,— спитав Страйк, вказуючи на дванадцятифутових «Провинних янголів»,— теж було частиною п’ятимільйонного контракту?

— Так,— кивнув Соме.— 3 цих чотирьох сумочок усе мало початися. Тут у неї в руках «Кашиль»; я їм усім дав африканські наймення на її честь. Вона була поведена на Африці. Та повія, що вона її десь викопала, її справжня мати, сказала, буцімто її батько був африканець, і Зозулька з того приводу здуріла; казала, що поїде туди вчитися, волонтерити... не будемо про те, що стара шльондра переспала з півсотнею ямайців. Африканець,— пирхнув Ґі Соме, вкручуючи недопалок у скляну попільничку,— бабці моїй цю казочку розкажіть. Та сука просто казала Зозульці те, що Зозулька хотіла чути.

— І ви вирішили використати ці фото для кампанії навіть після того, як...

— То данина! — голосно перебив його Соме.— Вона ніколи не була така гарна. То, бляха, данина їй і нам. Вона була моєю музою. Якщо ті покидьки нездатні це зрозуміти, то хай їм грець, і все тут! У нашій країні преса гірша за злочинців. Про всіх судять по собі, паскуди.

— У день смерті Лулі надіслали якісь сумочки...

— Так, то мої. Я їй надіслав одну з цих,— відповів Соме, вказуючи на фото новою цигаркою,— і тим самим кур’єром передав одяг для Дібі Макка.

— Він його замовив, чи...

— Подарунки, сонечко,— прожебонів Соме.— Добрий бізнес. Кілька кастомізованих кофт і трохи аксесуарів. Ніколи не завадить, щоб тебе прорекламувала знаменитість.

— Він носив ваші подарунки?

— Я так і не дізнався,— тихішим голосом відповів Соме.— Мав наступного дня інші біди.

— Я бачив на «Ютубі» відео, де він у кофті з такими самими шпичаками,— мовив Страйк, указуючи на груди Соме.— У вигляді кулака.

— Так, то одна з них. Мабуть, йому переслали ті речі. На одній був кулак, на іншій пістолет, а на спині — його тексти.

— Лула говорила з вами про те, що Дібі Макк житиме під нею?

— О так. Але вона якось не дуже раділа. Я їй усе казав: мала, та якби він про мене написав такі тексти, як про тебе, я б чекав під дверима голяка,— Соме випустив з ніздрів дві тонкі цівки диму, скоса поглядаючи на Страйка.— Люблю великих грубих чоловіків,— додав він.— Але Зозулька таких не любила. Ну і глянь, з ким зв’язалася. Я їй усе казав: ну от, ти все витанцьовуєш навколо свого походження, то знайди собі гарного чорного хлопця і заспокойся. Дібі був просто ідеальний; от чом би й ні? На шоу в минулому сезоні вона в мене йшла подіумом під «Страшне дівча» Дібі. «Дівчино, шо ти з себе корчиш, ти саму себе хіба шо обманула; // Будь простіша, тихша будь, бо яка із тебе в біса Лула». Дафілд ту пісню ненавидів.

Якусь мить Соме курив мовчки, роздивляючись фотографії.

— А де ви живете? Десь поблизу? — спитав Страйк, хоча відповідь уже знав.

— Ні, на Чарльз-стріт, у Кенсингтоні,— відповів Соме.— Переїхав туди того року. Від Гекні далеченько, оце вже так, але то вже була якась дурість, довелося поїхати. Надто велика колотнеча. Я виріс у Гекні,— пояснив він,— коли ще був звичайним старим Кевіном Овусу. Я змінив ім’я, коли пішов з дому. Як ти.

— Я ніколи й не був Рокбі,— сказав Страйк, ставлячи позначку у блокноті.— Мої батьки не були одружені.

— Та ми в курсі, сонечко,— озвався Соме з новим спалахом злостивості.— Я твого старого одягав для зйомки у «Роллінг стоуні» торік: тісний костюм і продавлений капелюх-казанок. Ти з ним багато спілкуєшся?

— Ні,— відповів Страйк.

— Звісно, ні, бо на твоєму тлі він би здавався геть стариганем? — крякнув Соме. Він посовався на стільці, запалив нову цигарку, затиснув її між губами і придивився до Страйка крізь хмари ментолового диму.— А чого ми, власне, все про мене? Люди що — починають розповідати тобі історію свого життя, тільки-но ти витягнеш той свій нотатник?

— Іноді буває.

— Будеш свій чай, ні? І не дивно. Не знаю, нащо я п’ю цю мерзоту. Мого старого татка грець би хопив, якби він попросив чаю, а йому дали таке.

— Ваша родина досі живе у Гекні?

— Я не перевіряв,— відповів Соме.— Ми не спілкуємося. Як бачиш, я не тільки інших научаю.

— Як гадаєте, чому Лула змінила ім’я?

— Бо ненавиділа свою кляту родину так само, як я свою. Не хотіла більше бути з ними пов’язана.

— Але навіщо тоді брати прізвище, як у дядька Тоні?

— Він не знаменитий. А ім’я вийшло гарне. Дібі не зміг би написати «Подвійна Ел, ти будеш моя», якби вона лишилася Лулою Бристоу, правда ж?

— Чарльз-стріт недалеко від Кентигерн-Гарденз, авжеж?

— Хвилин двадцять пішки. Я запрошував Зозульку переїхати до мене, коли вона зненавиділа свою стару квартиру, але вона не схотіла; обрала натомість ту п’ятизіркову в’язницю, щоб сховатися від преси. То вони її туди загнали. Вони винні.

Страйк пригадав слова Дібі Макка: «То довбана преса штовхнула її з того вікна».

— Вона мене запрошувала до себе. Мейфер, суцільні багаті росіяни й араби, та ще покидьки на взір того Фреді Бестиґі. Я їй сказав: котику, тобі не можна тут жити; тут усюди мармур, а мармур у нашому кліматі — то несмак... живеш ніби у власній гробниці...

Він запнувся, а тоді провадив:

— Кілька місяців вона прожила у суцільному кошмарі. Один переслідувач почав особисто приносити їй листи о третій ночі; вона постійно прокидалася від стукоту поштової скриньки. Її лякали речі, які він хотів з нею зробити. Потім вона розійшлася з Дафілдом, і в неї під дверима повсякчас чатували папараці. Потім виявила, що її телефон прослуховується. А