Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

Спанер з розумінням усміхнувся.

— А ти вже сам у чергу став?

— Ні,— відповів Страйк.— Мені лише відомо, що її наречений — бухгалтер, який грає у регбі. Гарний йоркширець з квадратною щелепою.

Метью він уявляв напрочуд чітко, хоча ніколи не бачив навіть фото.

— Та тут не вгадаєш; може, вона захоче збігтися з кимсь особливішим,— озвався Спанер, поставив ноутбук Лули Лендрі на стіл і всівся біля Страйка. На ньому була злегка потерта кофта і сандалі на босу ногу а-ля Ісус; день сьогодні був найспекотніший з початку року.— Я це лайно як слід продивився. Тобі потрібні технічні деталі?

— Ні; але мені треба знати, чи зможеш ти все чітко викласти в суді.

Вперше за весь час Спанер, здавалося, був заінтригований.

— Серйозно?

— Цілком. Ти зможеш довести стороні захисту, що розумієшся на своїй справі?

— Звісно, зможу.

— Тоді мені кажи головне.

Спанер завагався, придивляючись до Страйкового обличчя. А тоді сказав:

— Пароль — «Agyeman», вона змінила його за п’ять днів до смерті.

— Ану ще раз, по літерах.

Спанер продиктував по літерах, а тоді, на подив Страйка, додав:

— Це прізвище. «Аджимен». Ганійського походження. Лула долучила до закладок сайт ШОАС — Школи орієнтальних і африканських студій — і там було це прізвище. Ось глянь.

Поки Спанер говорив, його пальці швидко вистукували по клавіатурі ноутбука; він відкрив названу сторінку — з зеленим тлом і розділами: відділення школи, новини, працівники, студенти, бібліотеки тощо.

— Коли вона померла, сторінка вигляд мала ось такий.

Енергійно поклацавши клавіатурою, Спанер відкрив майже таку саму сторінку, але на ній — як виявило кілька швидких порухів курсора — було ще посилання на некролог професора Дж. П. Аджимена, почесного професора африканської політології.

— Вона зберегла цю версію сторінки,— сказав Спанер.— А за історією пошуку видно, що за місяць до смерті вона шукала книжки Аджимена на «Амазоні». Вона тоді взагалі шукала книжки з африканської історії та політики.

— Вона часом не подавала документи до ШОАС?

— З цього ноута — ні.

— Щось ще є цікаве?

— Ну, крім того я знайшов, що сімнадцятого березня видалили велику папку з фотографіями.

— Як ти це дізнався?

— Є програми, які дозволяють відновити файли, які нібито зникли з жорсткого диска,— пояснив Спанер.— Без цього хіба ловили б усіх тих педофілів?

— Ти зміг відновити фото?

— Так. Закинув сюди,— він передав Страйку флешку.— Подумав, що ти був би проти, якби я повернув його на ноут.

— І ті фото, вони....

— Нічого особливого, просто видалили, та й усе. Як я уже казав, звичайний користувач не розуміє, що мало клацнути «видалити», якщо реально хочеш щось сховати.

— Сімнадцяте березня,— промовив Страйк.

— Ага. День Святого Патрика.

— За десять тижнів після її смерті.

— Може, то поліція? — припустив Спанер.

— Ні, то не поліція,— відповів Страйк.

Коли Спанер пішов, Страйк побіг до приймальні й зігнав з місця Робін, щоб подивитися фото, добуті з ноутбука. Він відчув нетерпіння, яке пожирало Робін після того, як він пояснив, що саме знайшов Спанер, і відкрив флешку.

Якусь мить, поки перша світлина розцвітала на екрані, Робін боялася, що вони побачать щось страшне — докази злочину чи збочення. Приховані на комп’ютері фото асоціювалися для неї тільки з чимось жахливим.

Однак за кілька хвилин Страйк озвучив її почуття:

— Просто кадри з життя.

Він не здавався таким розчарованим, якою почувалася Робін, і їй стало трохи ніяково; а чи не хотілося їй і справді побачити щось жахливе? Страйк крутив коліщатко миші: групки усміхнених дівчат, моделі, зірки. Було кілька Лулиних світлин разом з Еваном Дафілдом, з яких пару зробили явно вони самі, тримаючи камеру на витягнутій руці; на цих вони, схоже, були п’яні чи обкурені. На кількох фото був Соме; поруч з ним Лула здавалася суворішою, більш керованою. Було багато фотографій Лули з К’ярою Портер, де дівчата обіймалися у барах, танцювали у клубах чи сміялися на дивані у чиїйсь квартирі серед юрми людей.

— Оце Рошель,— раптом мовив Страйк, указуючи на похмуре маленьке личко, яке визирало з-під пахви К’яри на одній з групових світлин. У кадр потрапив і Кіран Коловас-Джонс; він стояв скраю й аж сяяв.

— Зробіть мені послугу,— попросив Страйк, коли вони продивилися двісті дванадцять світлин.— Прогляньте це все за мене і спробуйте принаймні виділити відомих людей, щоб ми могли зрозуміти, хто міг хотіти приховати ці фотографії.

— Але вони цілком безневинні! — заперечила Робін.

— Щось має на них бути,— відповів Страйк.

Він повернувся до свого кабінету, звідки набрав Джона Бристоу (той був на нараді, турбувати не можна; «Будь ласка, нехай зателефонує мені, щойно зможе»), Ерика Вордла (повідомлення на автовідповідач: «Маю питання про ноутбук Лули Лендрі») й Рошель Оніфаде (просто на пробу; ніхто не відповів; неможливо лишити голосове повідомлення — скринька повна).

— З містером Бестиґі мені й досі не щастить,— сказала Робін Страйку, коли той вийшов з кабінету і побачив, що вона шукає в інтернеті невідому брюнетку, сфотографовану з Лулою на пляжі.— Я зранку дзвонила знову, але він не передзвонює. Я вже чого тільки не робила, ким тільки не прикидалася, казала, що це терміново... чого смієтесь?

— Я просто не розумію, чому всі ці люди, до яких ви ходите на співбесіди, не беруть вас на роботу,— відповів.

— А,— відповіла Робін, трохи почервонівши.— Та вони беруть. Усі. Я прийняла пропозицію на посаду у відділі кадрів.

— О. Ось воно що,— озвався Страйк.— Ви не казали. Мої вітання.

— Вибачте, я думала, що сказала вам,— збрехала Робін.

— Отже, ви підете... коли?

— За два тижні.

— О. Гадаю, Метью задоволений, так?

— Так,— трохи здивувалася вона,— дуже.

Здавалося, Страйк знає, що Метью не подобається її робота в нього; але це було неможливо — Робін дуже ретельно приховувала навіть найменші натяки на якісь негаразди вдома.

Задзвонив телефон, Робін узяла слухавку.

— Офіс Корморана Страйка?.. Так, хто говорить?.. Це Дерик Вілсон,— сказала вона, передаючи слухавку Страйку.

— Привіт, Дерику.

— Містер Бестиґі поїхав на кілька днів,— сказав голос Вілсона.— Якщо бажаєш прийти глянути на будинок...

— Буду там за півгодини,— озвався Страйк.

Він схопився на ноги, пошукав по кишенях ключі й гаманець, а тоді помітив, що Робін ніби засмутилася, хоча й продовжувала ретельно