Підкорена босом - Аманда Рід

Вітаю вас у бонусі. На цьому основна частина книги завершилась. Бонус опублікований, щоб трохи занурити вас у дуже цікаву історію Кріпера. Я вже обожнюю цього героя, сподіваюсь ви розділите мою думку! Буде дуже гостро, пристрасно і обіцяю: дуже непередбачувано! 

***

Я ніколи не любив метро. Особливо у годину пік. Особливо, після того так закінчилася війна. Вся справа не в замкнутому просторі чи задусі старого вагона, вся справа в людях. Чомусь вони втратили свою толерантність і пару зламаних пальців, на жаль, не допоможуть їм її повернути.

Люди стали грубими та нетерплячими, наче забули, як це бути ввічливими та доброзичливими. Люди дивляться та оцінюють тебе. Намагаються знайти ваду. Якщо немає ноги чи руки, одразу відводять погляд. Соромляться, гидують…

На мене так не дивляться, хоч я теж пройшов війну. Вся справа у протезах. Людей лякають видимі каліцтва, а дарма. Людей має лякати чорна душа... Адже свою я навіть не приховую.

Я не ховаю свої шрами і не соромлюся своїх вчинків. Глибоко всередині я маю темряву, яку навіть не намагаюся приховувати. І можливо, саме це змушує людей відвертатися. Вони бояться мене лише на рівні підсвідомості. І правильно роблять, бо я поганий.

Сьогоднішній поїзд у метро вимушений захід. Моя тачка на ремонт, а іншим водіям я не довіряю. Тож, залишиться метро. Якщо не брати до уваги величезне скупчення людської маси, рух по прямій у тунелі, мені здається безпечнішим ніж їхати на автобусі чи таксі.

Спочатку все виглядає досить непогано. Я стою навпроти скла і дивлюся у своє відображення, зовсім не помічаючи, як з кожною зупинкою людей стає більше й більше.

Дивлячись вкотре, у відображенні навпроти, я бачу нездоровий блиск. Сука! Тільки не це!

Серце починає стукати швидше, тиск підіймається.

— Хлопче! Поступіться жінці з дитиною місцем! — хтось невдоволено верещить ліворуч від мене, але все це за мить перетворюється на словесну кашу.

Вуха наче ватою забили.

Вдих-видих, Кріпере! Тільки не здумай вибухнути!

— Подивіться який невихований! Чим займалася твоя мати? — продовжує кричати ненормальна жіночка.

— Нам не потрібне місце, — спокійно відповідає молоденька матуся. — Ми постоїмо. На наступній зупинці виходимо.

— Та тут вже справа принципу, люба. Сидить здорова невихована дитина! Хоч би слово сказав!

У цей момент моя свідомість починає давити збій. Я чітко чую, як поряд зі мною вибухає граната, але чудово розумію, що такого не може бути.

— Блядь! — гарчу крізь зуби. Ноги перестають тримати і я валюсь на брудну підлогу.

Ви знаєте, що таке панічна атака? Ні? А я знаю. Повірте на слово, після контузії вона проходить набагато гірше.

Як тільки я, практично без почуттів, падаю вниз, людей масово атакує страх і вони як чорт від ладану кидаються від мене розсипну.

Першим реагує той кретин, який ніяк не міг підняти свій жирний зад й поступитися молодій матусі місцем. Він майже у вікно не ходу не вистрибує. Якби не мій критичний стан, я б дико зареготав у голос. Чоловік, сука! Та з таким чоловіком і на мінне поле не страшно. Жартую, звісно ж. Це іронія. Розумієте, так?

Загалом, перебувати в цілковитому каматозі мені до наступної станції, бо ніхто ж з них мені не допоможе.

Я намагаюся підвестись, але тіло не на моїй стороні. Розум у відключенні, і тільки серце голосно стукає, натякаючи на те, що зараз мені викличуть санітарів.

Але далі відбувається незрозуміле. Цілком неможливе. Моєї щоки торкаються холодні пальчики.

Як розлючений звір скидаю голову нагору і бачу перед собою дівчину. До божевілля красиву мініатюрну дівчину з темним волоссям.

Відсахнувшись від переляку, вона зволікає пару хвилин і знову робить спробу торкнутися мене. Тепер її маленька долоня полізла до моєї грудини.

— Привіт, — вона намагається посміхатися. Бере мою долоню і кладе собі між ключицями.

Я відчуваю, як вона починає повільно та глибоко дихати.

— Все гаразд, — продовжує на мене пильно дивитися. І я блядь дивлюся. Та так, що відірватися не в змозі. Вона змогла мене переключити та зациклити на собі. Даремно вона підійшла. Даремно захотіла допомогти. Гірше собі зробила.

— Так краще? — знову намагається мені посміхнутися.

Видно, що боїться мене, але чомусь наполегливо не залишає одного в цьому пеклі.

— Краще, — сідаю.

— Посадіть бідолашного хлопця на сидіння, — приходить до тями та криклива пані.

Хтось мене підхоплює за руки та опускає на сидіння. Мене ніби струмом пронизує, коли я перестаю відчувати крижані пальчики брюнетки і як б'ється її сонна артерія, але піднятися на ноги та підійти до неї  немає сили.

Дівчина займає своє місце біля виходу та одразу опускає очі в монітор телефону. А я не можу відірвати очей від неї. Мене більше нічого не цікавить. Я навіть забув, куди їду.

За хвилину диспетчер оголошує станцію і брюнетка підіймається з місця, кидає мені милу посмішку наостанок. Як одержимий вбираю цю емоцію. І повільно підводжусь за нею.

— Може тобі викликати швидку? — звідки з'являється та невгамовна жінка.

— Не треба, — відштовхую її вбік і пробираюся до виходу.

Аби не загубити її…

Темну маківку бачу не відразу. Дівча настільки дрібне, що швидко розчиняється у натовпі, але мені вдається не випустити її з поля зору до виходу з метро.

На вулиці сутінки, але мені це не заважає тримати дистанцію та переслідувати дівчисько.

Вона йде неквапливим кроком, не зважаючи на оточуючих. Я продовжую йти за нею, відчуваючи, як адреналін заповнює кожну клітину мого тіла. У мене немає плану, але я знаю одне: я маю дізнатися, хто вона така.

Дівчина повертає у вузький провулок, і я прискорюю крок, щоб не втратити її з виду. Мої думки плутаються, але інтуїція підказує, що я маю продовжувати. У голові миготять уривки спогадів із метро, ​​її холодні пальці та спокійний голос, який якимось чином зміг витягти мене з темряви.

Вона зупиняється біля непримітних дверей і, озирнувшись, ховається всередині. Я вирішую не гаяти часу та підходжу ближче. Трохи відчинивши двері, я заглядаю всередину. Там напівтемрява, і ледве чутно грає музика.