Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Потрібно було бачити обличчя Влада, коли ми увійшли до нього у плату. Наче засяяв зсередини. Нічого не каже, тільки дивиться на нас і очі блищать. І в мене відчуття, от вона сім'я, мрія збулася. Все ж… все не так просто… але про сумне зараз взагалі не хочеться думати. Як і про Марка, якому доведеться сказати правду. Приховувати таке вже не вдасться. Але це пізніше. Не зараз. Нехай спершу одужає. А далі ... боюся заглядати в майбутнє. Зараз, сьогодні мені дуже добре.

- Тату, тобі погано, - малюк підходить до ліжка Влада.

- Вже добре, синку. Навіть не уявляєш як.

І я на ногах, що не гнуться, йду до них. Ми мовчимо, просто дивимося один на одного, і накочує відчуття правильності того, що відбувається. Вбираю в себе цей момент, насолоджуюся кожною секундою. Ніколи в житті не мала більшої радості. Повноти життя. Ніби тільки тепер дихаю на повні груди. Хоча майбутнє ще не зовсім зрозуміле і на горизонті видніються хмари.

- Ілоно, дякую за сина… я дав йому все, що міг. Але не зміг замінити матір… Пробач мені… я був такий сліпий, - слова в душу пробираються, перевертають усе.

- Ти головне - одужуй, - гладжу його по голові.

Наступний тиждень був незабутнім. Начебто Дениска був зі мною більше місяця. Але я була в лікарні і не приділяла йому достатньо уваги. Тепер усе змінилося, правда подарувала мені крила. Мій синочок ... любов до нього, вона була завжди, але зараз я поряд із сином, це дає сил, змушує повірити – мрії збуваються. Навіть такі шалені и здавалося би зовсім нездійсненні. Я більше не існую, саме живу.

Так, втрачені роки не повернути. Я не бачила, як він ріс, як зробив перший крок, сказав перше слово, але ще стільки всього попереду, впевнена - не пропущу нічого. Завжди буду поряд.

А ось гіркота від скоєного, цією жінкою і… Олексієм, залишилася. Так я вибачила, але зрозуміти не можу. Як він міг так зі мною? За що зрадив? Сергій Іванович  мені розповів, що сталося, а далі я вже й сама домалювала картину. В голові не вкладається, звідки жорстокість? Думаю, мені ніколи не зрозуміти та не знайти відповідей.

Ми дуже багато часу проводимо у Влада. Жодних розмов про проблеми та Світлану. Намагаюся наповнити кожен день позитивом, і сама купаюся в цьому відчутті гармонії.

Вечорами засинаю обійнявшись із сином. Навіть у найсміливіших мріях я не могла повірити, що таке можливо. Малюк тягнеться до мене, він неймовірно добрий і лагідний хлопчик. Мій син… наш із Владом син… Все було недаремно, якщо завдяки нашому коханню з'явився на світ такий скарб.

Того дня ми, сміялися, дуріли і йшли з Денискою до тата до лікарні. Зіткнулися з ним біля входу.

- Владе? Що відбувається?

- Я втік! - усміхається та піднімає малюка на руки. - Ти хоч уявляєш, як татко скучив! Досить там боки відлежувати, життя повз  мене минає.

- Лікар такого не схвалить, - хитаю головою, а сама не можу стримати посмішки. Мені так хочеться насолодитися цими моментами.

Адже незабаром повернеться Марк. Він уже знає, що батько прокинувся. І в Марка справи йдуть чудово, мені його лікар сказав. Тож незабаром відбудеться розмова. Її не уникнути.

- Все ж таки я хочу поговорити з Юрієм Антоновичем. Почути його рекомендації.

- Набереш його пізніше. А зараз давайте забіжимо в якийсь ресторанчик і смачно пообідаємо. А потім на дитячий майданчик, чи в парк, – Влад сяє. Ніколи його таким не бачила, навіть у найкращі часи наших стосунків.

Це був справді незабутній день. Ресторан, парк, я намагалася, щоб Влад менше напружувався, більше сидів, але в нього, як нове дихання відкрилося, невгамовний. Наче й не було коми, хвороби. Безперервно дивиться на нас, милується, і в мене серце радіє.

Ми за цей час так і не торкалися теми наших стосунків. Не говорили про Світлану, Марка. Наче натиснули на паузу. І я не хочу втрачати ці миті, вони гріють серце, хочеться, щоб так було завжди. Щоб ми були повноцінною сім'єю. Я вже залишила всі образи у минулому. Синочок зі мною, живий і здоровий. А з’ясовувати, хто і де помилився? Навіщо? Знову розкривати рани? Скоро нам треба буде зробити складний вибір. А поки що нехай весь світ зачекає, я поруч зі своїми чоловіками.

Увечері Влад вирішив їхати додому.

- Не хочу, щоб ви жили в готелі, - каже ніби вибачається. – Якщо тут важко перебувати, знімемо квартиру.

- Місце не має значення, головне - хто поруч, - Дениска спить у мене на руках, а я кладу голову йому на плече.

Будинок не викликає негативних асоціацій. Жахи минулого відступають, перед нашою світлою реальністю. Няня вже бігає, командує прислугою. Виявляється, Влад все продумав наперед, і будинок підготували до нашого приїзду.

Ми разом поклали синочка спати в його кімнатці. Виходимо і йдемо коридором, одночасно зупиняємося і дивимося одне одному в очі. І така хвиля шалених почуттів накриває, магнітом до нього тягне, втриматись неможливо. Є лише бажання бути з коханим. Знов відчути, як це тонути в його обіймах, належати йому, розчинятися. Я так сумувала, так хочу його шалених поцілунків. І у його очах аналогічне бажання. Читаю все без слів.

Влад притягує мене до себе та цілує. Обвиваю його шию руками. І ніби не було стількох років розлуки, все стерлося, залишилися тільки його руки, його губи. Він підіймає мене на руки і несе до кімнати.

Осипає моє обличчя поцілунками.

- Владе... я важка... тобі не можна, - бурмочу безладно, а сама розпадаюсь на частинки, гину і відроджуюсь у його руках.

- Голубонько, Ілоночко, як я про тебе мріяв... як тужив. Тільки ти одна… завжди ти…

- Нікого, крім тебе, не було... і бути не могло. Єдиний на все життя - по щоках течуть сльози, він збирає їх губами.

Кожне торкання пробуджує нову теплу хвилю всередині. Влад відроджує мене, я хочу сьогодні отримати все. Тільки з ним таке можливе. Божевільний вибух почуттів, його гарячі руки, губи, я не вірю, що це відбувається. Я забороняла собі про це думати і продовжувала мріяти кожну секунду життя без нього. Смак його губ, зараз вони ще солодші. Поцілунок як ураган, зриває в прірву, і ми падаємо разом, у безодню, там, де розправивши крила, нас огортає любов. У єднанні відчуваю її кожною клітиною, просочуюсь і з шаленою жагою п'ю наші миті справжнього щастя.