Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Сергію Івановичу! - тримаю телефон тремтячою рукою, сиджу на лавці біля лікарні та обливаюся сльозами.

- Так, Ілоно... Дмитрівно, - у слідчого втомлений і роздратований голос.

- Мене не пустили... у клініці... сказали... що... я... - ридання не дають закінчити фразу.

Я йому ніхто… відчуваю себе жалюгідною та безпорадною, навіть не можу домовитися з персоналом. Вимушена знову просити допомоги.

Переліт пройшов успішно, спочатку з'їздила з нянею та Денискою додому. Намагалася при дитині не показувати свого стану, йому не треба знати, що відбувається. Будинок виявився зачиненим. Робітників немає. Порожнеча. Якось не по собі стало. Не ризикнула залишати там дитину. Невідомо, що сталося за нашої відсутності. Де Світлана? Чи вдалося знайти ворогів? Поки я не маю відповідей, краще подбати про додаткову безпеку для Дениса. Зняла номер у готелі. Добре що карти Влада вистачає на все.

Переконавшись, що з малюком усе гаразд, поїхала до клініки, адресу дав мені слідчий. І ось нова перешкода на мене дивляться як на сміття і не дають переступити поріг. А у мене нерви не витримують, той момент, коли треба зібратися, домовитись, а я розкисла.

- Говорив, не варто було приїжджати, - зітхає.

- Я маю бути поруч з ним!

- А я?! Я повинен розгрібати вашу вакханалію? - огризається. - Гаразд... будь там, зараз під'їду.

Досі у вухах невпинно звучить: «Влад у комі… у комі… кома…». Тільки б опритомнів, аби жив… хочеться зробити все, а в результаті розумію, наскільки я безсила та безпорадна. Від мене нічого не залежить.

Сергій Іванович приїхав швидко. Кивнув мені, жестом показав слідувати за ним.

- Юрію Антоновичу, - підвів мене до широкоплечого чоловіка в білому халаті, - Лікар Влада. А це… ммм… невістка пацієнта Ілона Дмитрівна, – знайомить нас одне з одним.

На обличчі слідчого жодної емоції, і в мене стійке відчуття, що він мене недолюблює, але терпить, стискуючи зуби.

- Можна мені до Владислава? – зараз для мене головне – його побачити. Решта потім.

Лікар киває. Мені видають халат, бахили, маску. Ведуть коридорами. Юрій Антонович відчиняє двері, і я закушую губу, щоби не закричати. Влад… блідий, обвішаний трубками, якісь невідомі мені прилади та стійкий запах лиха…

Підбігаю, падаю навколішки перед лікарняним ліжком, гладжу його пальці, мені необхідно відчути там життя.

- Я з тобою, рідний. Все буде добре, - шепочу онімілими губами.

Ніколи не думала, що побачу його таким… безпорадним і все одно чудовим, коханим.

- Які має шанси? - Повертаю голову до лікаря.

- Робимо все можливе, - слідує суха відповідь.

- Він одужає. Він боєць, - слідчий підходить ближче, стає за моєю спиною.

- Хто його так?

Лікар тактовно йде. Я знову вдивляюся в нерухоме обличчя Влада, зараз всі почуття загострюються до краю, перетворююсь на оголений нерв.

- Це отрута. Найсильніша. Б'є на поразку. Причому це вже друга доза, першу лікарі не знайшли, бо не знали, що шукати.

- Як це сталося?

- Світлана вколола йому, - відповідає неохоче.

- Вона... за всім стояла вона? Чи це помста за розлучення? - новий шок. Я не розумію, як на вигляд миловидна жінка змогла піти на таке. І як далеко вона зайшла?

- Розбираємось, - слідчий явно не має наміру присвячувати мене у подробиці.

– А вона де?

– Влад встиг вистрілити, пошкодив її машину. Вона врізалася у стовп. Перебувала у тюремній клініці, зараз переводимо до слідчого ізолятора.

- Значить… одужала вже… – червонію, соромлюся своїх думок. Але так прикро, що винуватця відбулася легкими травмами, а Влад… ось уже другий тиждень перебуває на межі життя та смерті.

Звичайно, на неї чекає покарання. Термін. Але хіба це допоможе поставити на ноги коханого? І це я ще не знаю всього, що ця жінка встигла накоїти. Підозрюю, що фотографії – це лише мала частина її подвигів.

– Внутрішніх ушкоджень у неї не було. А зовнішні, тут без хорошого пластичного хірурга не обійтись. Але ніхто таких послуг у казенних стінах не надає. Так що з милою мордочкою, схоже, їй доведеться попрощатися. А для такого сорту людей, - кривиться, - Повірте, це одне з найгірших покарань.

- Подумаєш кілька порізів, - зітхаю, дивлюся на Влада, - А тут… боротьба за життя.

- Там все обличчя у кашу. Але так, ви маєте рацію, жити буде. Довгі роки за гратами, – каже не без зловтіхи.

- Виходить, все? Більше нема загрози? Залишається тільки Влада на ноги поставити.

- Поки що не можу стверджувати. Про всяк випадок у клініці мої люди чергують. Світлана мала багато… ммм… шанувальників. Обережність, Ілоно Дмитрівно, не завадить. Усього доброго, – виходить з палати.

І в цьому питанні я чомусь солідарна зі слідчим, невидима загроза й досі висить чорною хмарою над нашими головами.