Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Кому ти там дзвониш? – голос Марка змушує здригнутися.

- Твоєму батькові ... - обертаюся, дивлюся на нього втраченим поглядом.

Біль у грудях настільки сильний, що складно дихати, не вистачає кисню. Поки виразних думок немає, я тільки намагаюся оговтатись після нокдауну, якось зібрати себе до купи. Машинально передзвонюю.

- Ой, він знає, що з нами все нормуль, - безтурботно маше рукою. – Нас мають зустріти. Батя мені номер мужика скинув. Давай, Ілоне, пішли. Не зависай…

- Телефон вимкнено… - кажу розгублено.

Чоловік лише знизує плечима. Дениска бере мене за руку, і тягне за братом. Малюк дивиться на мене, широко розплющивши очі, довірливо, ласкаво. Він ніби зцілює, дає сили, і світ уже не здається таким чорним. Піднімаю його на руки, притискаю до себе, не можу відпустити, відірвати від себе.

Із документами проблем не виникло. Нас справді зустріли. Відвезли до квартири, що знаходиться лише за десять хвилин від клініки. Велика, простора, чотири кімнати, велика кухня, балкон, басейн внизу. Помічаю все на автоматі. Нічого не тішить. Перед очима повідомлення Влада. Навіть не одразу вникаю у суть розмови з Михайлом. Саме його до нас приставили. Людина років сорока п'яти, воєнної виправки, ніяких емоцій на обличчі, більше на робота схожий.

- Вибачте... а Владислав вам дзвонив? - Запитую і червонію.

Дивиться на мене, ніби бачить наскрізь. Я готова одразу крізь землю провалитися. Чи я себе накручую? Знаю, що винна, що занадто багато брудних таємниць приховую, і здається, всі довкола здогадуються.

- Ні. Все обговорено. Відпочивайте, завтра на вас чекають у клініці.

Озвучує ще кілька організаційних питань та йде. А я бігаю по квартирі з кута в кут, місця собі знайти не можу. Няні Влад теж не дзвонив. Гаразд… з дружиною помирився… але сини? Він переживав за Дениску. Мене просив доглянути… Або так захопився… закусую губу, намагаюся не розплакатися… що телефон вимкнув, щоб ніхто їм «миритися» не заважав.

Ні… щось не так… шалена думка у голові пульсує… Тоді мені теж надійшло повідомлення від Влада. В результаті Льошу вбили, а я потрапила за грати. Занадто вже схожий почерк. І Влад, він точно збирався їхати, а потім це повідомлення: «Мертві теж вміють говорити». Хтось знайшов і скинув йому. Влад поїхав розбиратися. Вони напали на слід того, хто каламутить воду!

Марк намагається зав'язати розмову. Щось питає. Не можу. Не до нього, зовсім… Вибігаю надвір. Іду незнайомою місцевістю, не розбираючи дороги. У грудях усе наче кислотою облили, якісь передчуття.

Влад мені синів довірив… Навіть якби хотів поставити крапку, хоча це ми з ним ще в тюрмі зробили, він би не вчинив так. Не в цей момент. Потім... подзвонив би, поговорив. Не схоже на нього, не вірю! Ось чітко усвідомлюю! Я знаю! Впевнена, це не він писав!

Тоді питання хто? І як у того чоловіка виявився телефон Влада? Що робити?! Паніка… аеропорт… треба повертатися… Стоп… на мені Дениска, Марк, я не можу їх тут лишити. Завтра вже обстеження. І малюка з нянею не залишити. Можна їх забрати з собою... І кинути тут Марка одного? У такий момент? Мене розриває на частини. Безсилля…

Безперервно набираю його номер. Бездушний робот жіночим голосом стверджує, що абонент недоступний. Владе! Коханий! Візьми трубку! Падаю на асфальт. Вию як поранений звір! Нечисленні перехожі обертаються. Якийсь чоловік підходить та пропонує допомогу.

Піднімаюся. Мотаю головою. Потрібно взяти себе в руки. Розпач не найкращий помічник. Світлана… треба зателефонувати їй. У мене немає її номера… Та й… все всередині чинить опір цьому дзвінку.

Що робити? Всоте запитую себе і не знаю відповіді. Нема з ким поділитися. Нема в кого допомоги попросити.

Додому повернулася, коли вже стемніло. Марк дзвонив. Сказала, що гуляю. Дорогою зайшла до магазину, купила якихось продуктів. Намагаюся зовні зберігати спокій, хоч чоловік одразу помічає мою блідість. Я так і не вирішила, що робити. Ніч провела на балконі, дивлячись на небо, і в контурах зірок мені мерехтить образ Влада. Це не страждання по невдалому коханню, щось інше. Мене виламує. Розриває на шматки, цей біль… наче його… і я пропускаю його через себе…

Вранці чоловік вирішив, що я переживаю за нього. Не стала суперечити. Погодилась. Все вірно… я знову вчиняю як погань щодо нього. У Марка складний період, а я… усі думки там із Владом…

Лікарі забрали Марка на аналізи, обстеження. Дениска гуляє з нянею. Я сиджу у віп палаті і тихо божеволію. Кому зателефонувати, якщо я гадки не маю нічого про оточення Влада. Додумалася зателефонувати до його частини, знайшла телефон в інтернеті. Але там мені повідомили, що він у відпустці... Це я і без них знаю...

І тут як прозріння… Сергій! Той неприємний слідчий! Не факт, що він щось знає, а раптом! Його телефону у мене також немає. Але можна знайти! Ім'я прізвище пам'ятаю… інтернет мені на допомогу! Знайшла номер відділення. Додзвонилася. Слідчого не виявилося на місці. Залишила свій номер, назвалася та попросила, щоб він терміново мені зателефонував.

За дві години пекельного очікування пролунав дзвінок.