Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Що трапилося? – питаю, голос видає хвилювання.

- Ідіть… я зараз… – бурмоче.

Хочу залишитися розпитати, мені страшно, тремчу. Це повідомлення стосується моєї справи. Точно!

- Пішли, дружино, наздожене, - Марк тягне мене до аеропорту.

Наразі щось вирішується. Важливе. Мені треба знати, треба з ним поговорити! Але натомість плетуся за своїм чоловіком. Як ще не зламалася, гадки не маю. Усередині все розривається від дивного передчуття.

Влад прийшов до нас досить швидко. У очах рішучість, губи тремтять.

- Плани змінилися. Ілоно, ось гроші, – вкладає мені в руку карту. – Там на все вистачить. Я мушу залишитися. Як тільки все налагоджу, прилечу до вас. У клініці про все я домовився. Наразі під'їде моя людина, оформить усі документи, Дениску з вами відпустять.

- Влад, стій! - хапаю його за руку. - Нам треба поговорити! - хочу розповісти про Світлану. Розпитати про новини. Адже там, швидше за все, те, що стосується Льоші. Мені він потрібний зараз. Настільки, що здається, якщо Влад піде, трапиться непоправне, якась катастрофа.

– Потім. Все потім. Я на зв'язку, - і кулею вилітає із аеропорту. – Я довіряю тобі найцінніше – сина. Бережи його…

Його слова прощальним дзвоном віддають у скронях.

Справді, з документами проблем ні в кого не виникає. Людина Влада залагодила всі формальності. А мені так хочется кинути все, побігти за ним. Без логіки, без плану, просто за покликом серця. А замість цього я дивлюся на пухнасті хмари, що пробігають, через ілюмінатор, і відчуваю, як тиха вбивча паніка розповзається по тілу.

А коли наш літак приземлився, на мій телефон надійшло повідомлення від Влада:

«Не повертайся до країни. Не маяч у нашої родини перед очима. З Марком чи без нього просто зникни. Я ставлю крапку у непорозумінні під словом «ми». Прощавай».