Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова
Завдяки Сергію Івановичу мені дозволили залишитися. Я приросла до палати, невідривно дивилася на Влада, і все здавалося, що він спить. Ось зараз розплющить очі, подивиться на мене своїм палаючим поглядом. Але минають дні… а він, як і раніше, лежить нерухомо.
Я змінила одну лікарню на іншу. Але там з Марком все було куди краще. А тут… лише слабка надія. Чим більше Влад залишається в комі, тим швидше тане віра лікарів. Вони мені нічого не кажуть, але я бачу погляди. Вони вже не вірять. А я не відпущу. Все не може ось так скінчитися! Ні! Я готова боротися тільки як, якщо я можу тільки молитися… і говорити… постійно розмовляти з ним.
Я розповіла Владу про своє життя без нього. Виливала душу, не приховуючи нічого. Говорила, як плакала ночами, ховаючи наше кохання. Як він був і залишається єдиним чоловіком у моєму житті. Я освідчувалась у коханні, невпинно розповідала про Дениску, про успіхи Марка.
Хоч я і проводжу практично весь час поруч із ним, але намагаюся остаточно не випадати з життя, дзвоню Марку, його лікарю, дізнаюся, як просувається відновлення після операції. Йому розповіла, що батько у лікарні. Довелося. Приховувати таке здалося мені неправильним. Марк тепер щодня цікавиться, чи не прокинувся Влад. І каже, щойно йому дозволять, неодмінно приїде. А я знову почуваюся останньою сволотою, бо не хочу його приїзду. А так не можна, його батько в такому стані, Марк зараз переживає важкий період. Відновлення після операції – це безперервний біль. І йому потрібна моя підтримка, яку, на жаль, надати не можу. Не розірватись мені на дві країни.
Заїжджаю до Дениса у готель. Малюкові сказала, що тато його у відрядженні. І дуже сподіваюся, він ніколи не дізнається правди. Додому так і не наважилася його перевести... просто перестраховка. Мені ще страшно. Іноді, здається, що Світлана втече і знову продовжить свої махінації. Знаю – це маячня моєї запаленої свідомості. Але нічого з цим вдіяти не можу.
Я багато думаю, згадую минуле, і ніяк у голові ланцюг подій не складається. А у слідчого, який часто заходить до Влада, таки не наважилася спитати. Як були пов'язані Світлана та Льоша? Чи вона його просто вбила, щоб мене підставити? Більше запитань, ніж відповідей. Але все тьмяніє на тлі плачевного становища Влада. За два тижні він так і не прийшов до тями. Жодних покращень. Стан стабільний… все…
Але я не втрачаю віри. Не втрачає її й Сергій Іванович. Постійно повторює, що Влад неодмінно виграє цю війну.
Сплю в палаті, мені навіть привезли ще одне ліжко, коли лікар помітив, як я скорчившись, дрімаю на стільці. Правда, і зараз мені ліжко не дуже потрібне, я звикла спати, поклавши голову поруч із рукою Влада. Його запах, відчуття, що він поряд – це надає сили.
У такі моменти розумієш, що всі чвари - пил. І насправді важливе лише людське життя, яке зараз витікає як пісок крізь пальці. Дивишся на улюблене, нерухоме обличчя і нічого не можеш зробити. Можна кричати, ридати, благати, але це не змусить його розплющити очі. А в цій людині, зосереджене все світле, а погане… я його більше не пам'ятаю.
- Просто живи... рідний. А решта не має значення. Навіть якщо, ти мене більше не захочеш бачити, я буду щаслива, бо знаю - ти посміхаєшся і дихаєш, щодня розплющуєш очі і зустрічаєш новий день. Ось за це усвідомлення нічого не шкода, - кажу, ковтаючи сльози та погладжуючи його руку.
- Я сьогодні відвідувала Дениску, - продовжую свою розповідь. Коли говорю з ним, на долі секунди вірю, що він все чує, що поруч і все залишилося позаду. – Навіть погуляли з ним у парку. Він так швидко росте, вже щебече безперестанку. І дуже ... дуже на тебе чекає, - закусую губу, - Ми всі тебе шалено чекаємо, Влад ... рідний ...
Пальці в моїй руці ледь помітно ворухнулися. Здалося... або...
- Владе... - вдивляюся в його обличчя. З дикою надією, божевільною, ловлю дихання, - Будь ласка… повернися…
Вії здригнулися. Слабкий хрип. Пальці в моїй руці сіпаються ще раз, вже відчутніше.
- Рідний, зараз я покличу лікаря! Я з тобою! Все буде добре! - щастя, перемішане з тривогою, шалений біг серця.
Натискаю кнопку виклику. Очікування… мені здається, так довго ніхто не йде… а якщо він знову повернеться до того стану. Ні… не допущу! Не дозволю! Вилітаю з палати!
- Він прокинувся! Допоможіть! Мене трясе як у пропасниці, емоції їх так багато, що не розібрати. Лікарі так довго намагалися підібрати лікування. Випадок нетиповий, отрута мало вивчена. Ця гидота була лише на стадії розробок, і Світлана таке зробила... Сергій Іванович привозив сюди вчених, водив їх до головного лікаря. Все не дарма! Я вірила! Знала!
До палати до Влада вбігають лікарі, медсестри. А мені залишається тільки чекати біля дверей і вірити, що все найстрашніше позаду. Він неодмінно одужає.
Тремтячою рукою набираю номер слідчого. Повідомляю йому. Марку вирішила зателефонувати, коли вже стане остаточно відомо.
Хвилини очікування тягнуться цілу вічність. Дивлюся на годинник у мобільному, а цифри начебто завмерли. Навіть перевіряю в інтернеті точний час. Аж раптом у мене в телефоні щось зламалося. Не можуть хвилини так повільно спливати? Все в мені підпорядковане лише очікуванню. Катування невідомістю, коли серце б'ється, неначе секундна стрілка, відраховуючи миті до виходу лікаря.
Двері відчиняються, і зараз у фігурі в білому халаті зосереджені всі надії світу.
- Юрію Антоновичу... - і все далі немає слів, я так чекала, а тепер не вистачає сил, притуляюсь до стіни, поглядом благаю.
- Ілоно Дмитрівно, сміливо можу сказати, криза минула. Зараз він спить.
- Дякую… - сповзаю по стіні на підлогу. Ноги не слухаються. Далася взнаки дика напруга цих секунд, хвилин, годин, днів.
- Але ми ще не знаємо наслідків отрути. І поки не берусь щось стверджувати, - підходить до мене, сідає поруч. - Думаю, вам слід відпочити. Поспати. Скажу, щоб виділили палату.
- Ні! - спираючись на стіну, повільно підіймаюсь. – Я піду до нього. Я мушу там бути, коли він прокинеться…
