Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Влад виглядає інакше. Начебто нічого не змінилося, але колір обличчя, подих, віє оптимізмом. Моя надія кріпне щомиті. Сідаю поряд з ним і невідривно дивлюсь на коханого. Час знову уповільнює свій біг, є тільки він і я, і очікування.

- Голубонько ... - цей слабкий, тихий звук голосу звучить розрядом струму в мене всередині. Спалах феєрверків. Він не розплющив очі, але вже кличе мене. Він прокинувся. Невже прийшов до тями.

- Владе, я тут, я з тобою, - ніжно, ледве торкаючись, проводжу по щоці, насолоджуюся поколюванням його бороди. Він так заріс, і все одно неймовірно красивий, кожна риса обличчя, рідна, кохана, надрукована у мене в душі.

Вії здригнулися, очі розплющилися, на губах слабка посмішка.

- Мені треба тобі щось сказати… - він говорить дуже тихо, хрипко, але у кожному слові тверда воля.

– Потім скажеш. Зараз треба одужувати, - гладжу по волоссю, і мої сльози падають йому на щоки та губи. Кожна сльозинка, я впевнена, несе частинку моєї радості та щастя. Адже Влад житиме!

- Денис… він твій син, - стискає мою руку.

- Звичайно, мій, Владе. Я його люблю як рідного. Він же частинка тебе! - не можу втриматися, цілую його в обидві щоки. – І з ним усе добре, він зараз із нянею, я щодня його відвідую. Дзвоню їм. Я дуже його люблю.

- Ти не зрозуміла ... – тримає мене поглядом, сильніше стискає руку. - Ілоно, ти його народила. Він твій біологічний син.