Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Марку… це, - бурмочу, в голові не однієї здорової думки, хочеться провалитися крізь землю.

Так, я збиралася з ним поговорити. Але це мало бути не так! Не за таких обставин!

– Це не те, що я думаю! - б'є кулаком по стіні. - Давай, жінко, здивуй мене банальністю!

- Вгамуйся, сину. Так, ситуація не гарна, але давайте все обговоримо, як дорослі люди, – Влад сідає на ліжку і прикриває мене собою.

– Ти що, просто чудова ситуація! Поки я валяюся в клініці, мій батько розважається з моєю дружиною, що може бути краще! Ідеальний подарунок від сім'ї.

Як соромно. Як гидко. Відчуваю себе зрадницею. Я залишила Марка одного після операції. Він один проходив усі жахіття, і ось тепер прилетів раніше, хотів зробити нам сюрприз, а побачив… Хочу виправити цю ситуацію і не маю найменшого уявлення як.

Так, я б із ним все одно не залишилася. Навіть якщо з Владом нічого не вийде, мені тепер є для кого жити. А наш шлюб із Марком – це взаємні муки. Я його не люблю, ніколи не зможу стати повноцінною дружиною. А він... ще зустріне свою дівчину. Він заслуговує на щастя.

Це все логічно та зрозуміло, але зараз згоряю у вогні власного сорому та докорів совісті. Я брехуха.

- Марк, все дещо інакше. Дениска він наш син. Мій та твого батька. Розумієш, все закрутилося ще до нашого знайомства з тобою. Задовго до нього. Хоч ти маєш рацію, слід було спочатку тобі все розповісти, а вже потім… - опускаю очі, фарба сорому палить щоки.

- І що накажете мені? Радіти вашому чудовому возз'єднанню?

- Марку, припини психи. Ти мужик і поводь себе відповідно. Іди у вітальню, ми зараз спустимось і все обговоримо, - Влад намагається зберігати спокій.

- Нема чого обговорювати. Не пішли б ви... – стискає свою палицю. - Бачити вас і знати не бажаю!

Йде з кімнати. Падаю обличчям у подушку. Ридання душать. Як же боляче, неправильно це все.

Влад намагався мене заспокоїти як міг. Цілий день вони з Денискою як могли піднімали мені настрій. Він вважає, що хлопцю треба заспокоїтись, і потім ми спокійно поговоримо. Перший гнів схлине, і він зрозуміє, нехай не одразу, але неодмінно зрозуміє.

Мені дуже хочеться все йому пояснити, добиває ця ситуація, що повисла в повітрі. Я згодна з Владом, відверта розмова розставить усе на місця. Давно треба було йому зізнатися. А я боягузка малодушна.

Намагалася йому додзвонитися, цього дня, наступного. Телефон вимкнений. І де він зупинився, ми без поняття.

- Голубонько, я переговорив із Сергієм, він проб'є, де Марк. Хоч би знатимемо, де він відсиджується. І ще треба було б з'їздити у поліцію, обговорити деякі моменти. І… – зам'явся.

– Що? Говори як є, - піднімаю на нього зацькований погляд. Ситуація з Марком добиває мене і не відпустить, доки я не поговорю з ним.

- Хочу зустрітися зі Світланою. Занадто багато їй сходить з рук, у слідства немає доказів на більшість з її діянь.

- А це безпечно?

- Голубонько, ну ти чого, - притискає мене до себе, гладить по голові. – Я просто маю поставити крапку і жити далі…

- Угу, - киваю, а сама вчепилася в нього і не можу, не хочу відпускати.

- Ви тут без мене впораєтеся? Я не довго.

- Впораємося. Але сумуватимемо. І скажи, нехай Сергій Іванович дізнається, де Марк і як будуть новини, одразу дзвони… так хвилююсь…

- Люблю тебе, моя дівчинко, - бере моє обличчя в капкан своїх долонь, цілує у губи, огортає ніжністю. Як я жила всі ці роки без його тепла?. Ось він поруч, а все одно не вірю в реальність того, що відбувається.

- І я тебе, - зітхаю, - Наше кохання надто багато горя приносить…

- Прорвемося, голубонько, обіцяю. Я більше тебе не відпущу, - сказав і однією фразою розбив ущент мої сумніви. Майбутнє… в нього з'явилися яскраві контури. Навіть незважаючи на почуття провини. Кохання вона тримає на плаву, дає сили.

- Прорвемося, - слабо посміхаюся, намагаюся не заплакати, тепер уже від щастя. Якщо розплачусь, то Влад залишиться зі мною. А він має рацію, треба розібратися в минулому до кінця, щоб назавжди зачинити туди двері.

***

Ситуація паршива до неможливості. Тільки на мить дозволив собі бути щасливим, як він новий удар – усвідомлення наскільки я поганий батько. Я б реально відступив, хоч би як любив, пішов би з дороги. Як і планував спочатку.

Якби вона його кохала. Але вони навіть не спали, жили як друзі. Я кожною кліткою, в кожному подиху відчуваю кохання, купаюся в цих почуттях і не готовий відпускати. Не можу.

Навіть якщо, раціонально подумати. Розійдись я з Ілоною, кому від цього краще буде? Нікому. Вона його не полюбить. Дениска стільки часу зростав без матері, і тепер позбавити його повноцінної сім'ї? Навіщо? Логіка та почуття у цій ситуації працюють у тандемі. Але це не відміняє факту – я зрадник стосовно старшого сина.

Так, можна виправдовуватись, що так склалися обставини. Тільки від цього Марку не легше. Підозрюю, наші стосунки зіпсовані назавжди і я не маю жодної ідеї, як усе змінити. Сподіватися на його розуміння? Безглуздо. Він не пробачить. Навіть якщо вислухає нашу історію до кінця.

З такими невеселими думками їду до Сергія. Залишити голубоньку було складно, але я мушу розібратися у всьому. Потрібно щоб Світлана отримала максимальний термін. І спробую її розговорити. Хоч так і тягне сказати водієві, щоб розвертав машину та гнав додому. Обійняти рідних і до нескінченності насолоджуватися їх коханням.

- Які люди! Цвітеш і пахнеш, Владе! – Сергій встає з крісла та тисне мені руку.

- Є від чого, - посміхаюся.

- Не сумніваюся. А твоя благовірна знову в лікарні.

- Що цього разу? - сідаю навпроти друга.

- Сокамерниці її відмітили. Ребра, рука зламана, порізи, синці. Нестерпний у неї характер, не прижилася, - знизує плечима.

- А ти не дуже й турбувався про її безпеку, - кажу і розумію, що нічого не торкнуло всередині. Немає до неї жалості. Після того, що вона накоїла… змусити матір повірити в смерть власної дитини… організація вбивств, маніпуляції, у цьому монстрі немає нічого людського, то звідки в мене може виникнути співчуття?