Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

– Як? Я… Дениска… – його слова здаються якоюсь фантастикою, і зовсім не схожі на правду. Мозок відмовляється аналізувати інформацію. Закриваю і відкриваю рота, у свідомості спалахами блискавок б'ється правда, а сказати щось зв'язне, осмислене не виходить.

- Як ти дізнався, я ж тобі ще не встиг розповісти, що нарив, - до палати в масці та білому халаті входить Сергій Іванович, - А так… з пробудженням.

- Відчув. Прозрів. Світлана – бездушне чудовисько, вона просто не могла народити такого малюка, - дивиться на мене з дикою ніжністю, мені здається, серце не витримає цього щастя, воно розірветься, тут і зараз. – Дениска – дитя кохання… вибач голубонько… що так довго не бачив очевидного… Він світиться добротою, у нього твоя посмішка…

Далі я не чую, поринаю у темряву. Новина настільки приголомшлива, що я не можу впоратися з емоціями. Замість хоч якоїсь реакції просто втрачаю свідомість.

Приходжу в себе на ліжку в палаті Влада. Медсестра, лікар поряд. Задають якісь питання. А я нічого не чую, тільки тепер до мене доходить, що син, якого я оплакувала всі ці роки… живий… І я його вже шалено люблю. Покохала з першої секунди, як побачила. Підсвідомо відчувала – рідне, єдине, моє світло. Не могла пояснити цих почуттів, потай заздрила Світлані, її щастю, розміром із всесвіт. І зараз… ні… досі не можу повірити у диво. Дениска мій син. Моє материнське кохання пульсує в серці, біжить по крові, переповнює мене. Весь світ – це посмішка мого малюка. Хочеться негайно мчати до нього, обійняти, притиснути до себе і ніколи не відпускати. Ще не вірю, ще в голові купа думок і немає повного усвідомлення. Це прийняти непросто, що горе, яке вбивало щодня… воно зникло більше його немає.

- Голубонько, пробач, що так одразу. Але я повинен був сказати... повинен загладити свою провину, - збоку лунає голос Влада, його не видно через медсестру та лікаря.

- Ілоно Дмитрівно, я б рекомендував крапельницю прокапати. Ви виснажені морально і фізично, - бубонить лікар.

- Мені треба до сина… - я справді це сказала… Син… скільки магії в одному цьому слові, скільки кохання у трьох літерах. У мого серця виросли крила, і я готова летіти крізь любі перешкоди до малюка.

- Залишіть нас, - лунає голос Сергія Івановича. – Найкращі ліки для неї зараз перебувають за межами клініки.

Лікар киває і без суперечок виходить.

- А… це точно? – я боюся, що моє щастя, тільки-но з'явившись, зникне. Раптом це міраж… раптом Влад просто так подумав… він же після коми… а реальність знову боляче вдарить мене. Відбере мого синочка… знову… я більше цього не винесу…

- Не знаю, як Влад відчув, але він потрапив у яблучко, - Сергій Іванович підводиться зі стільця і ​​стає між нами. – Спочатку я натрапив на інфу у Гліба. Там дані про неодноразове переривання вагітності, висновок лікарів про безпліддя, а пізніше, коли вона до нас у лікарню потрапила, то лікарі підтвердили, пустоцвіт Світлана.

- Але… звідки впевненість, що Дениска… мій… наш… - серцем уже знаю, але страх ще не відпустив.

- Тут ніяких тестів не треба, відповідь тут, - Влад кладе руку собі на груди.

- Думаю, Ілоно Двитрівно, ви стали жертвою багатоходової афери, в якій був безпосередньо замішаний ваш друг дитинства Олексій.

Я могла довго слухати про минуле, про те, як той, кого я вважала за брата, відібрав у мене все. Але це минуле. Там залишився мій біль. І я не хочу тягнути її в сьогодення. Я пробачила Льошу, без роздумів, одразу. Його афери не принесли йому щастя. В результаті він сам проклав собі дорогу на той світ. І не мені його судити. Я можу тільки пробачити, винести уроки з минулого та залишити там страждання.

У мене є син! Живий. Улюблений! Я знайшла так багато, що в мені не залишилося місця для негативу. Побігла до готелю. Дениска мій хлопчик… здається, що зараз побачу його іншими очима. Все заграє по-новому.

Влітаю в номер та піднімаю малюка на руки. Кружляю з ним по кімнаті.

- Привіт, любий мій! - цілую пухкі щічки.

Материнське серце вистрибує із грудей. Ось він моя плоть і кров зі мною. І більше ніхто нас не розлучить.

- Як я змогла витримати стільки років без тебе, - обіймаю його та сльози градом. Сідаю на підлогу, інакше від емоцій, здається, знову втрачу свідомість. Він стільки разів мені снився, скільки разів я уявляла, що він поряд... Кажуть, чудес не буває... Як же ні? Якщо ось воно чаклунство, сталося на моїх очах. Синочок… мій…

- Ти ж тут. І більше не втечеш, - дивиться на мене серйозно так, ніби відчуває, трапилося щось важливе, що змінить усе.

- Ніколи, Дениска, чуєш мене, я завжди буду поруч, - цілую ручки, кожен крихітний пальчик. - Я твоя мама ... - Може, не треба було говорити. Він маленький. Для нього Світлана була матір'ю від народження. Але слова вирвалися, мені було життєво необхідно їх вимовити.

- Я чекав на тебе, - проводить ручкою по моїй щоці. - Не залишай мене…

- Ніколи, синочку, ніколи, - його обличчя розпливається перед очима, сльози затьмарюють погляд. Він, мабуть, ще не зрозумів, не усвідомив моїх слів. Але наш зв'язок, він є, і малюк його відчуває.

А за Світланою він не сумує. За весь час, що ми разом він ніколи не згадав про неї. Вона і не прагнула стати матір'ю, просто використовувала мого сина у своїх мерзенних цілях.

Мій малюк, скільки років він був позбавлений материнського кохання.

- Ми більше не будемо марно гаяти час, Дениска. Обіцяю! Ти в мене будеш найщасливішим хлопчиком.

- І тато… я сумую за ним, - схиляє голівку набік, - Не плач, я з тобою…

Відчуваю цей зв'язок на глибинному рівні. Матері та сина. Те, про що я боялася подумати, не могла повірити, але завжди відчувала. Тепер немає більше перепон, величезна гора з болю впала з плечей. Я оплакувала того, хто живий. Я ново знайшла свого сина.

- Ми зараз до тата поїдемо. Він у нас трохи захворів і ми його відвідаємо, - піддаюся черговому імпульсному пориву. Я хочу бачити їх разом зараз, негайно. Влад, адже він теж сумує, йому потрібні позитивні емоції, щоб швидше стати на ноги. І Дениска хоче до тата.