Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Добре, — мало не скреготнув зубами. — Здаюсь. То — вовкулака. Але чому він не накинувся на Царенчиху? Чому пройшов повз? Невже не бачив? А ось у це вже не повірю. Мусив почути нюхом. І тоді жінка більше ніколи б не читала журналів. Але ж він навіть не наблизився, а пройшов повз.

— А йому подобаються тільки молоді, — посміхнувся «агент». — Ті смачніші.

— Але ж Ольгу Довгань він не їв, — відповів Лисиця серйозно.

— Зате кохався з нею, — гупнув аргументом Жорик. — А тітка Галина — не та вікова категорія.

— Правильно, — засяяв Богдан. — Царенчиха йому не підійшла, але не тому що… — Пауза. — Та-а-ак. Наш вовкулака не на всіх кидається. Бо не всі цікавлять. Його інтереси інші. Але які? Дідько! Щось тут не те.

Богдан не бачив виходу з глухого кута, хоч відчував, що він є.

— А ми зробимо ось що, — забризкав оптимізмом «агент», і Богдан інстинктивно смикнувся, щоб відійти. — Ми його впіймаємо, і він нам усе розповість!

Першою думкою Лисиці було «добре, що зараз вони біля лікарні. Для божевільного „швидку“ викликати не треба. Усе під рукою». Однак потім посміявся над собою. «Агент» сказав правильну річ: раз вовкулака існує, раз він прогулюється лісом, значить, його можна впіймати. І — про все дізнатися. Ні, Жорик таки — геній. Наполегливий гореницький геній. Хай Бог йому дає здоров’я.

Їхали Богдановою машиною. Дорога на Гореничі стала вже майже рідною. Вивчив неприємні сюрпризи, розкидані сяким-таким асфальтом. І вів упевнено.

До Лисиці з Жориком приєднався Бондаренко. Професор підібрав його біля метро «Житомирська». Головред вирушив у цю навряд чи безпечну мандрівку не з порожніми руками. Прихопив травматичного пістолета. Новенький «шмайсер» належав йому на цілком законних підставах. Богдан теж мав зброю. Ліворуч дрімала безвідмовна гумова палиця, що каталася з професором ще із шалених дев'яностих. І, траплялося, ставала «виручалочкою».

Беззбройним залишався «агент». Однак це компенсувала «серйозна» озброєність «компаньйонів». Та й сам Жорик — доволі небезпечна зброя. Правда, суто інтелектуальна. Однак це говорило швидше «за», ніж «проти». «Агент» часто ліквідовував білі плями, що траплялися в розумуваннях професора. А це важило більше, ніж травматичний ствол чи замашний гумовий демократизатор.

В’їхали до лісу. Цю появу дерева наче й не помітили. Як і раніше, нахилялись одне до одного, ніби так, перешіптуючись, передавали останні новини. Проте розібрати їхню мову неможливо. Змушував хитатися їх передвечірній вітерець, що зовсім недавно втрутився у плани літа на сьогодні.

Вгледіли густі зарості — саме те для маскування. Блакитний колір машини став бонусом: легко розтанути в лісовому буянні. Це додало оптимізму.

Почали готувати зброю. Бондаренко дістав магазин, оглянув, відіслав патрон до ствола й поставив на запобіжник. Лисиця перевірив палицю на гнучкість і кілька разів замахнувся. Ніби працює. Обличчя зайнялося задоволенням. Натхненний побаченим, Жорик вибрав із сухостою дебеленького дрюка й відчув себе повноцінним гравцем команди.

Із Богданової кишені з’явився компас. Ще в студентські роки професор займався спортивним орієнтуванням. Недовго, правда. Цей вид спорту близький до «полювання на лисиць» (офіційно — «спортивна радіопеленгація»). В обох випадках шукають щось заховане. Спортивна радіопеленгація теж подобалася, однак від участі в «полюванні на лисиць» застеріг внутрішній голос: якось не личило полювати на самого себе. І хай це лише гра слів, запобіжник спрацював чітко. Хоча сьогоднішнє полювання — на звіра значно серйознішого. Та чи й звіра?

— Підемо з півночі на південь, — скомандував майор запасу. Хай там як, а зі стратегією-тактикою знайомий. На військовій кафедрі задніх не пас. — Інтервал — метрів із двадцять. Іти дуже тихо. Мобільні — у беззвучний режим. Періодично поглядати на дисплеї. Крутити головами на 360 градусів. Головне — побачити його. А там — уже техніка. Нікуди не подінеться.

Бондаренко дістав наручники й потрусив ними. Ті оптимістично дзенькнули.

— Сюрприз. Сьогодні відбудуться «заручини», — задоволено всміхнувся.

— Ну ти красунчик, — зрадів Богдан. — Серйозно підготувався.

— Аякже. Наші кузени-менти проінструктували й оці ось брязкальця підігнали. На подібні прем’єри без таких цяцьок ходити не рекомендується.

— Боюсь, твої браслети замалі для нашого клієнта, — засумнівався Лисиця. — Судячи з розповідей, він у дитинстві кашку добряче наминав. За двох. Або й за трьох. Тому й виріс нівроку. Хоча… Розраховані вони на людей, а наш клієнт, ймовірно, дещо інше…

— Не ворожи на кавовій гущі, — без жодної іронії застеріг Бондаренко. — Спіймаємо, тоді й приміряємо.

— Хотілося б…

Ланцюг рухався непоквапом.

Пильно рентгенив лісове навкілля. Уважно вслухався в симфонічне різноманіття звуків. Голови-радари-сканери заступили на бойове чергування. Повз увагу не прошмигне жоден ультразвук чи інфрачервоний промінь. Шансів вовкулака (чи хто він насправді) уже не мав. Хоча… Трапитися може всяке.

Ліве крило зайняв Богдан, центр — Жорик. Праворуч ішов головред.

Ліс демонстрував байдужість. За сотні років надивився на всяке. Здивувати чи хоч привернути увагу — із розряду