Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Жінка потроху відходила. Приблизно втямила, що з нею знайомляться. Проте мовчала. Широкі очі дивилися на несподіваних «небожів».

— Можемо поговорити? — Лисиця не впізнав свого голосу. У думці спалахнуло «віолончель».

— Я ж не Богомольська…

Лисиця зрозумів, чому «не Богомольська». Одне з трьох журнальних облич належало цій політичній персоні.

— Бувають моменти, коли для журналістів звичайні, нормальні (натиснув на цьому слові) люди цікавіші за всі оці теле- й фотоголови разом узяті. Сьогодні — саме такий.

— Он як, — із напівдовірою мовила Царенчиха, — тоді говоріть, раз такий момент.

Жінка поправила хустку й тугіше затягла.

— Мені відомо, — почав Лисиця, — що сюди, до лікарні, ви потрапили через велике нервове потрясіння. А простіше — через сильний переляк. Ви пішли до лісу, і там з вами трапилася якась не дуже приємна історія Ви не могли б докладніше про все розповісти?

Царенчиха хмикнула.

— Про переляк це ви правильно сказали, — закивала. — Думала, ґиґну там на місці. Ну й страхіття ж то було… До лісу я навідуюсь нечасто. Так, інколи. Не манить він мене. Тоді пішла, бо треба. Старий деркач геть розсипався. Думаю, провіюсь і наламаю на нового. Взяла мотузок. Іду. У лісі гарно. Тихо. Тільки пташки інколи поспівують. Зайшла трохи вглиб. Надибала більш-менш те, що треба. І почала. Аж раптом неспокійно якось стало. Чую, десь недалеко щось живе з’явилося. Перша думка — кабан або вовк. Знаєте, страх завжди малює найгірше. Хоча ні перших, ні других давно у наших краях бачити не доводилось. Але… Раз на рік і палиця стріляє. Аж гульк — між деревами по ліву руку щось велике й волохате суне. Чорно-сіре таке. Десь метрів за десять від мене. І бачу тільки спину. В мені все похололо. Заклякло. Стою — не ворушуся. Руки неслухняні, й перехреститися ніяк. І про отченаш відразу забула… Точно не кабан і не вовк. Уже краще б вони. А це набагато страшніше. Більше на ведмедя скидалося. Але ж вони у нас не водяться… Поки трусилася, страхіття віддалилося, а потім і зовсім зникло. Озирнулася довкола — ніде нікого. Душа з п’ят так і не повернулася. Я мерщій наламане вхопила та й ну підтюпцем додому. Коли чую — як завиє таким страшним голосом. Я аж присіла. Ну, думаю, вовкулака, точно він. Ураз на пам’ять прийшло, що недавно жінку ту загризено. Я й гілляччя з переляку кинула й полетіла як на крилах. Не вірила, що у свої роки так бігати ще можу. Прилопотіла додому, корвалолу напилася, а він мене не бере. Серце гупотить, наче його з великого горба розігнали. Ось-ось вискочить. Кажу дідові: викликай швидку, бо зараз мені капут буде. А він: побіжу до Калачика (це сусід наш). Бачив, що він удома. Хай до лікарні відвезе. От вони мене й притарабанили сюди. А тут, слава Богу, лікарі хороші. Вкололи мені щось, крапельницю поставили. То й відпустило трохи. Он уже й журнал читати можу.

— А чому ви думаєте, що то вовкулака? — поцікавився Лисиця.

— А хто ж? — відповіла жінка, додавши в голос ноток образливості: яке цей журналіст має право сумніватися?

— Ну, може, якийсь безпритульний. Лісом прогулювався. А обірвана одежа вам і здалася шерстю.

— Е ні. Хіба б я людину не впізнала? Не людина то була. Точно вовкулака завівся. Он зовсім недавно в Катерини Бурдунової, Жорику ти ж знаєш, так у неї коза пропала. А потім у лісі тільки хребет об’їдений бачили. А вчора — у Микитчиків трьох гусей недорахувалися. І молодиця та, загризена, під руку йому потрапила. Він це, проклятий, він.

Лисиця подивився на «агента». Той ледь кивнув, одночасно моргнувши очима, мовляв, про козу й гусей — усе суща правда.

— Ну а до міліції ви не зверталися? — не відступав Богдан.

— Е, ні. Не до того мені. І діду моєму теж. Та й для чого? Однак ніхто не повірить. Тільки засміють, та й годі. А потім селом поголос ходитиме.

— А коли він, цей вовкулака, повз вас проходив, нічого такого не помітили? Ну, кульгав чи йшов якось незвично, а може, ніс у руках щось.

— Ні. Нічого. Просто йшов. Повільно так. Та й бачила його тільки ззаду. Від голови до п’ят укритий шерстю. А більше — нічого.

— Ну а зросту якого?

— А хто ж його знає. Мені здалося, що високого.

— Подивіться на мене. На скільки він вищий. На стільки?

Підніс над головою зігнуту долоню.

— Не знаю. Важко сказати. Мабуть, ще вищим.

— Десь так?

Долоня піднялася ще.

— Може, й так… Не знаю. Не до того мені було…

— Ну, добре, дякуємо. Видужуйте.

Коли опинилися на ґанку, «агент» потягнувся, глибоко вдихнув і видихнув:

— Ну що, здаєтеся?

Лисиця відповідати не поспішав. Напружено розмірковував і дивився кудись в інший вимір.

— А чому про козу й гусей нічого не розповіли?

— А навіщо?