Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Маємо до нього кілька запитань. Хочемо взяти «інтерв’ю».

— Головред потрусив наручниками.

— Він щось накоїв?

— Так, нічого особливого, — махнув «агент». — Просто вбив людину.

— Поспішаєте, Жорику, — парирував Богдан. — Це тільки ваш здогад. Але зараз ніколи дискутувати. Треба йти.

— А можна й мені з вами? — несміливо поцікавився Братусь. Питання різонуло несподіваністю, однак логічність лежала на поверхні. Жорик з головредом блимнули на Лисицю. Те ж саме зробив і прохач.

— А ти будеш акуратним? — запитав для годиться професор.

— Сам розумієш: полюємо на незвичного звіра.

— Про це не турбуйтеся, — запевнив Братусь. — Я — спортсмен, хоч і колишній. Не підведу.

— Добре, — погодився Лисиця. — Але пам’ятай: ти дав слово. — І воно не розійдеться з ділом, — крізь зарості пробився блиск очей. Щось сяйнуло в бороданеві таке, що змусило повірити.

— Гаразд.

Коротко виклав новому «мисливцеві» стратегію й тактику. Той зрозумів усе одразу. «Командир» поставив новачка між собою і Жориком.

Подовжений ланцюг рушив.

Поява бородатого «Ван Дамма» додала оптимізму. Таке посилення «війська» збільшувало шанси в поєдинку (якщо він, дасть Бог, відбудеться). Та й новий «воїн» улився не з порожніми руками. Додаткова озброєність теж не зайва.

Шлях здавався легшим. І хоч пройшли чимало, втома не відчувалася. І добре. Невідомо, скільки ще треба зміряти непростих лісових кілометрів. І які події чекають попереду? У розпочатій «операції» сила потрібна завжди, бо від несподіванок (і неприємних — також) вона не застрахована.

Подолали ще хвилин з тридцять. Посеред лісового одноманіття відстань можна вимірювати тільки часом. Бо між пройденими деревами, цими деревами й новими деревами простір, здавалося, «завис», став нерухомим, закам’яніло-фотографічним. Рухалися лише люди, хмари й час. Для останнього ж перешкод не існувало.

Лисиця вкотре глянув на компаньйонів і похвалив себе: Жорик активно розмахував, наче бив на сполох. Усі крадькома рушили до «агента».

— Там, на галявині, сліди від недавнього вогнища, — прошепотів він.

— Молодець, Пильне Око, — похвалив Богдан.

Посеред галявини чорніли обвуглені головешки, від яких зміївся сизий дим, і сіріли спопелілі рештки багаття.

— Що робимо? — теж пошепки запитав Бондаренко.

— Знову оточуємо. Як і минулого разу. Якщо нікого не виявимо, ретельно все обстежимо.

— Зрозуміло, — залишився задоволеним головред.

— Тоді поїхали.

Знову вбивча петля ланцюга накинулася на новий «об'єкт».

Усе оглянули — нікого. Біля «згарища» побачили купу об’їдених кісток. Подекуди валялося пір’я. Неподалік — нутрощі й гусяча голова.

Жорик підняв кілька пір’їн, штовхнув носаком голову:

— Микитчикові гуси.

— Ви їх в обличчя знаєте? — підколов Лисиця.

— Ні, — не помітив кпини «агент», але потім прозрів: — Не всіх… Просто в Микитчиків гусей позначали зеленою фарбою. Ось, — протяг він підняті знахідки, — тут теж зелена.

Лисиця обдивився пір'я: Жорик мав рацію.

— Схоже, нашому клієнтові трапеза вдалася, — показав Бондаренко на купу кісток. — Однак смакує тільки м’ясо. До того ж, смажене. Кісточки в носі крутять. А от у їхній вовкулацькій школі ЮДПД[17] працювала погано. Вогнище не загасив.

— Ще не факт, що усе це, — Лисиця обвів головою сліди трапези, — справа рук нашого клієнта. — Він підійшов до рештків птиці, присів і подивився уважніше. — Це міг бути хто завгодно. До чужого ласих завжди багато… А от про кістки і м’ясо — в тему. Так їсти могла тільки людина.

Богдан підвівся й глянув на Жорика. Той у відповідь шмагонув поглядом. Однак на тому все й закінчилося — до слів не дійшло.

— Але апетит у нього — дай, Боже, кожному: цілу гуску вклав, — ковтаючи слину, оцінив Братусь. До нього харчова тема стояла найближче за всіх.

— Це тільки підтверджує слова Царенчихи, — ухопився за соломинку Жорик. — Він здоровенний і волохатий.

— Може й так, — погодився Лисиця. — Ну що ж, руша…

Голосне пронизливе виття обірвало фразу. Велетенськими цвяхами пришпилило до землі, на якийсь час заселивши душі переляком. Відразу здалося, що навіть у лісу душа дременула в п’яти. Не кажучи вже про людей. Хоча їх у нього, на відміну від душі, й немає.

— Це голос людини, — тихо мовив Братусь.

— Звідки така впевненість? — відреагував гореницький «агент».

— Дід до лісу часто брав, — погладив шикарну бороду безхатько-Ван Дамм, — так що з ним я майже на «ти». У звуках тямлю непогано. Це голос людини.