Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Якщо все так, то це й на краще, — мовив Бондаренко, гладячи «шмайсера», — бо кулі в мене тільки гумові. Срібної немає жодної.

— Та й у мене палиця не осикова, — підтримав доречний жарт Лисиця.

Жорику почуте не сподобалось. Але він мовчки все це проковтнув.

— Гаразд, — сказав Богдан, — поки він близько, рушаймо. Ніхто не запам’ятав, звідки пролунав голос?

— По-моєму, звідти, — махнув рукою завзятий Жорик.

— Мені теж так здалося, — додав Братусь.

Лисиця дістав компаса.

— Та-а-ак, — зосереджено протяг, стежачи за приладом. Одержавши «технічну» консультацію, заховав металевого помічника й сказав: — Рушаймо. Кожен на своєму місці. Орієнтуємося на мене, бо можлива зміна курсу.

Знову розійшлися.

Рухалися значно обережніше. Близькість «об’єкта» піднесла напруження ще вище. Відкрилось і буквальне розуміння фрази «слід пораненого звіра». І хоч розшукуваний звір не поранений (та й навряд чи він — звір), його приреченість — річ доконана. Лисиця вже малював картину, де їхня «група захоплення» одягає наручники на великі лапи волохатого незнайомця. Він великий. Він сильний. Він по-дорослому пручається. Богдан, Жорик і головред розлітаються врізнобіч, немов іграшкові солдатики через примхи пустотливого малюка. Але тут на авансцені з'являється Братусь. Він пронизливо кричить і, наче в уповільненому прокручуванні відео, справжнім Ван Даммом летить у стрибку. Удар виходить таким сильним, що здоровань, мов сніп, гупає на землю, не тріпнувшись. «Не вбий його!» — розпачливо горланить Богдан і стрімко кидається до «об’єкта»…

«Спинку зламаєш», — посміхнувся думкам і відразу ж стрепенувся: виття повторилося знову. Цього разу начебто ближче. Витяг компаса. Схоже, невідомий іде на захід. Напрямок пошуку треба підправляти. Зробив. І жестами показав компаньйонам.

Тепер слід враховувати можливий курс «об’єкта». На око прикинув, яким може бути сектор зміщення.

Знову почав розгоратися мисливський інстинкт. Заповнив усе єство, витіснивши решту відчуттів. Зараз правив тільки він. Імператор. Гегемон. Пахан. Повелитель… Ні — верховне божество…

Коли помітив істоту, вона забирала на південний захід. Рухалася ліворуч від професора. Той почав сигналізувати рукою з телефоном. Усі зупинилися. Спочатку подзвонив до головреда.

— Я його бачу, — неголосно сказав, — забирай хлопців і мені на допомогу. Сам я з цим бурмилом не впораюсь.

Потім набрав Жорика:

— Разом з Бондаренком і Братусем чухрайте до мене. Він тут.

Компаньйони поспіхом перегруповувалися. Це додавало оптимізму, що змішувався з адреналіном.

«Почалося», — зрадів і рушив за «об’єктом».

Через кілька хвилин «волохатий» зупинився й озирнувся. Що загледів серйозного «хвоста», сумніву не було. Але й Богдан побачив його спереду. Вся увага прилипла до голови. Та мала незвичний вигляд. Нагадувала «суміш» вовка й ведмедя. І весь час шкірилась. Трималась на якійсь задовгій шиї. На горлі — чорний прямокутник, що вирізнявся на загальному темно-сірому тлі тіла. «То ти так?» — подумки запитав. Усе стало зрозумілим…

А істота завила й кинулася навтікача. Зблизька виття здалося ще страшнішим. Але — не цього разу. На нього вже не реагував. Мисливський інстинкт, наче потужний вир, підхопив і поніс услід. Боковим зором бачив, як інші теж додали. Стартували до фінішу цієї непростої «лісової операції».

«Волохатий» швидко бігти не міг. Ймовірно, ґрунтовна трапеза щільно засіла у шлунку й непосильним тягарем магнітила до землі. Може, заважала загальна вага. Але тренований бігун зменшив відстань до втікача набагато швидше, ніж припускав. Майже догнавши, щосили вдарив по правій лапі. Та якраз звільнялася від ваги тіла, щоб укотре стати опорною. Але завадив удар. Лапа змінила траєкторію й зачепилася за іншу. Цей підступний і недозволений у спорті прийом тут, у лісі, — як знахідка. І важка туша з усього розмаху гупнула на землю. М’який лісовий ґрунт зробив падіння не таким болючим. Акт гуманності лісу до свого. Хай і невідомо якого, але свого.

Коли волохатий упав, Лисиця стрибнув на нього. Знав, що компаньйони дихають у потилицю і ось-ось прийдуть на допомогу. Інакше б не наважився на таку крейзонутість. Опинившись на істоті, відчув розчарування. Ніби одержав докази, що кохана-блондинка насправді — пофарбована! А як же доводила, що колір — справжній. Дотик до «шерсті» вигукнув: «Вона штучна!» Захотілося одержати гроші, заплачені за магічне видовище, назад: демонстровані фокуси шиті білими нитками. Всі штукарські таємниці видно неозброєним оком. Ні, звісно, побачивши істоту спереду, майже все зрозумів, але віра в неймовірне потай все одно жила. До цієї миті…

Здоровань почав вивертатися. Богдан розумів, що цей фокус тому вдасться майже граючись, незважаючи на видимі професорові зусилля. Але сьогодні явно не день волохатих: «соратники» не забарилися. За мить вони притиснули створіння до землі, клацнувши простацькими браслетами. Побоювання про замалий їх розмір розлетілися на друзки. Розробники подібних «штучок» — люди науково підковані.

Тієї ж миті Лисиця вхопився за прямокутник густої антимоскітної сітки. Коли задер, здивування на якихось дві-три секунди звільнило від усіх людських умовностей. І професор, мов дикун, загорлав:

— Ну ти й дурбецало, Степане, ну й дурко!

Жорик невідомо в кого запитав:

— Черчик?

Якби Гоголь жив сьогодні, свою «німу сцену» зміг би переписати по-новому, по-сучасному: натурники застигли готові.