Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Треба тебе, Степане, перевиховувати, — мовив голосом пахана.

— Треба, — махнув головою, труснувши обвислою бутафорією.

— А кращих перевихователів за справедливців у синіх погонах не знайти. Набираємо 102?

У руках «пахана» з’явився мобільний.

— Тільки не це, — заблагав Черчик, змикитивши, що без словесної молитви не обійтися.

Цей «обманливий маневр» зробив навмисне: за все треба платити. Уявивши себе на перевихованні в міліцейських костоломнях, на Лисицині умови пристане одразу. З радістю. І — вдячністю.

— Тоді слухай вирок, — випростався й надав голосу врочистості. — Іменем Справедливості. Враховуючи твої попередні заслуги, високий суд відпускає тебе на підписку про невиїзд і зобов’язує відшкодувати збитки селянам за вкрадені тварину й птиць, а також Царенчисі — за лікування. Вирок остаточний. Оскарженню не підлягає. — Далі мовив уже звичайно: — Я не знаю, як ти це зробиш (твої проблеми), але зробиш ти це о-бо-в’яз-ко-во. Ну, а якщо ні… Крім названого, можна пригадати відвідини цікавої галявини. І чорний смартфон…

Черчик скисав на очах. Дотримуючись усіх технологій. З додаванням біфідобактерій. Але іншого вибору не мав.

— Згоден, — промимрив, похнюпивши голову. Такими жалюгідними вовкулаки не бували давненько. Навіть бутафорні.

— Ти дав слово, — натиснув на категоричність Богдан. — Жорику, — різко кинув «агенту», що той аж стрепенувся, — проконтролюєте.

Насурмонений Жорик мовчки кивнув.

— А це ось? — підняв окайданені руки «вовкулака».

Бондаренко підійшов і розімкнув браслети. Ті дзвякнули радістю звільнення. Черчик почав оживати. Свобода підморгнула. Посміхнувся їй за це.

— І пам’ятай про слово, — схопив Богдан Черчикові ноги, коли той, тріпочучи могутніми крильми, піднімався над земною суєтою. Довелося крила скласти. І заховати посмішку. Сліпий жереб долі обрав Лисицю на роль злого генія. І хоч ним міг стати хто завгодно (кандидатів вистачало навіть тут, у лісі), це «щастя» випало саме «журналістові». Діловий, вискочка. Вдає із себе справедливця. Кармелюк бісів!

Гніватися на Лисицю Черчик мав за що. Навіть з гаком. Але найбільше дошкуляв перерваний політ. Проте сила на їхньому боці. А сила — річ така, котру поважають найчастіше. Навіть вовкулаки. Навіть скрегочучи зубами.

— Пам’ятатиму, — глухо підтвердив викритий лицедій, ледве ворушачи губами.

Бондаренко відійшов. Саме подзвонили. Повідомляли новини чи про що запитували — не зрозумієш. Запускав у «трубу» короткі «так», «добре», «зрозумів». Ймовірно, все-таки повідомляли.

Повернувся внутрішньо зосередженим. Аякже: начальник! Тепер відповідальність — єдине твоє божество. І хочеш того чи ні, а це єдинобожжя стає одразу всіма китами твоєї життєвої планети.

— Треба пошептатися, — кинув Богданові.

Це ставало цікавим. Значить, якісь новини у справі Ольги Довгань.

— Вибачте, хлопці, — розвів руки Лисиця, — начальство кличе. Ми люди підневільні…

Відмірявши достатні для втаємничення метри, Бондаренко втомлено сказав:

— Вітаю.

— Ти про що? — не зрозумів професор. Не допетрував, до чого цю подяку притулити.

— Про наше вбивство.

— Так ніби ще ні з чим, — розгублено сказав і пильно подивився на головреда: той явно знав більше, ніж говорив. Це насторожувало.

— Маємо серію, Богдане, — важко видихнув Бондаренко й перестрибнув до іншого виміру. Подумки його тут не було.

— Ну й що там? — спробував повернути товариша назад. І це майже вийшло.

— По телефону дуже не розженешся, — чіплявся за інший вимір головред. — Ну що? У лісі неподалік «Чайки» знайдено труп Оксани Мірошник, дружини заступника міністра житлово-комунального господарства. Теж молода. Залишена машина. Розтерзане горло. Знову ніч, ліс, вовк. Знову сексуальний контакт. У телефоні останній дзвінок без імені. Незадовго до вбивства. Коротко кажучи, сценарій той самий. Повний аналог. Тоді валяться всі версії стосовно Довганя. — Знову говорив утомлено, немов відпрацював тиждень у шахті, не вилазячи з неї. Чи відіграв два повних матчі за «Шахтар». Поспіль. Проти «Барселони».

— А я б не поспішав, — розважливо зупинив головреда Лисиця. — Може, поява серії — це і є шикарний план пана Довганя. З того, що відомо, тільки в нього одного є чіткий мотив… Хоча… Про вбиту знаємо мало. А там можуть ховатися будь-які сюрпризи.

— Що ж… Згоден. Тоді буде простіше шукати вбивцю.

— Так, — погодився професор, але відразу ж показав усю свою підступність: — Або складніше.

— Це ж чому? — не зрозумів головред.

— Тому, — кинув убивчий аргумент, а потім додав: — Якщо в обох випадках він той самий, тепер сліди замете ще краще.

— А якщо різні? — знову запитав Бондаренко.

— А якщо різні, то складніше в квадраті. А, не дай Боже, ще й «наступні серії» підуть, то… Роботи додається…

— Вибачай, Богданчику, підставив я тебе…

— Чим? — посміхнувся професор.

— Затягнув у це кримінальне болото.