Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Добрий день, — не витримавши, дав волю емоціям Жорик.

Незнайомця різко тріпнуло. Він розвернувся на звук, як зброю виставивши лопату. Боковим зором стежив за Бондаренком і Лисицею. Ця бойова стійка зупинила «мисливців». Спинний мозок підказував, що без бою «об’єкт» не здасться. Середнього зросту, він справді мав довге чорне волосся й таку ж бороду. У цих заростях виблискували хижі очі, постійно скануючи дійсність. Чорний adidasiвський костюм із колись білими написами, звісно ж, однозначно не свідчив, що перед «мисливцями» колишній спортсмен. Але щось спортивне в цьому забрьосі відчувалося. Неподалік лежало його шмаття: брудне кашемірове пальто (теж чорне) і вилинялий рюкзак хакі. Поряд — купка темно-сірої шерсті.

Лопату не опускав, готовий будь-якої миті нею захищатися.

— Ти хто? — запитав спантеличено-розчарований Жорик: перед ним стояв не вовкулака. В усякому разі — зараз. Типовий асоціальний елемент. Простіше — безхатько.

— Братусь, — не припиняв незнайомець очного сканування.

— Чий? — не зрозумів гореницький «агент».

— Нічий, — обурився «об’єкт». — Братусь — моє прізвище. Братусь Віктор.

— А тут що робиш? — Жорика охопило таке розчаруванння, що хоч у відповідях незнайомця він намагався відшукати щось вовкулацьке.

— Тепер — живу.

— А раніше де жив?

— У Києві, на Других Теремках.

— То чому ж тобі там не жилося?

— Семен захворів. Шерсть почала лізти. От я й вирішив махнути на природу. Хай травички цілющої знайде. Підлікується. Позавчора й причимчикували сюди. Думав, земляночку викопаю та й заживемо потихеньку-помаленьку. До холодів. А він, бачите, — помер. Як я тепер без нього?.. Він же був розумний такий… От якби ще й говорити вмів…

В очах сяйнули сльози. Та лопату все одно не опускав. Не поспішали розслаблятися й «мисливці».

— А Семен твій що: німим знахарем був, що хотів травами зцілитися? — поцікавився Лисиця.

— Кожний собака сам собі знахар і цілитель.

Відповідь бороданя ошелешила: Семен — це собака?! Ледь не забули, як говорити.

Братусь нарешті опустив лопату. Але сканування не припинялося.

Послабили зібраність і «гості»: «шмайсер», демократизатор і палиця зайняли напівбойові позиції.

— Ну й ім'я, — посміхнувся Бондаренко. — Типово собаче. А ти, друже, бачу, великий оригінал.

— Кожна людина — неповторний індивід.

«Ого, — промайнуло в Богдановій голові, — у безхатництві принаймні один плюс є точно: маєш час для філософувань. І цей екземпляр ним скористався».

— А ви ж хто такі?

— Та ти не бійся, — заспокоїв бороданя Лисиця, — у нас лихих думок немає. Якщо ти не вовкулака, звісно.

— То ви на нього полюєте? — прозрів Братусь. — На отого здорованя волохатого, що вештається лісом і виє?

— А ти в курсі? — поцікавився Бондаренко.

— Звісно. Я спочатку злякався, коли вперше почув і побачив, а потім зрозумів, що його боятися не варто. Як на мене, від нього — жодної небезпеки. До того ж — нахилився до рюкзака й дістав нунчаки з деревини горіхового кольору, з'єднані блискучим металевим ланцюжком, — у мене є ось це. Та й із собакою я… був. А Семен здоровецький… земля йому пером. — І Братусь почав майстерно орудувати нунчаками. У діях відчувався професіоналізм. Кожен рух виконував з особливим гнівом. Наче розумів їх як прояв жалоби за товаришем-псом. Як ритуальний танець дикуна. Адже втрачати товаришів, навіть якщо це й собаки, — річ трагічна. І — болюча.

«Ні-і-чого собі, — оцінив Богдан, — а з цими штуками вовкулака й справді не страшний. І не тільки він».

«Відтанцювавши», заховав зброю, а потім став на місце і склав руки. Скидалося на демонстрацію сили й упевненості: «гостей» уже майже не боявся.

— Нормально в тебе виходить, — похвалив Жорик. — Справжнісінький тобі «Ван Дамм».

— Нормально? — зробив великі очі бородань. — Та я дворазовий чемпіон Києва з карате!

— Ти?!! — Жорик ледь не присів від здивування. Він уперше бачив безхатька-каратиста. Та ще й колишнього чемпіона.

— Я, — твердо відповів Братусь, і Лисиці здалося, що ноги бороданя від напруження трохи вгрузли.

— А чому ж ти живеш так, чому довів себе до такого? — вирвалося у Лисиці.

— До якого це «такого»? Чудово в мене все… — опустив очі лісовий «Ван Дамм», а потім утомлено додав: — А загалом, то довга історія… Не час та й не місце для розповіді.

— А ти чув недавно те жахливе виття? — поцікавився Бондаренко.

— Чув.

— Це — він?

— Так.

— Що можеш сказати, раз і чув, і бачив? — продовжив міні-допит головред.

— Загадкове створіння. Але страху на мене не нагнало. І Семен якось байдуже до нього поставився. А навіщо воно вам?