Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Любий мій друже, — засміявся Лисиця. Він робив це значно довше, ніж підказувала розсудливість: хотів розтягнути паузу для пошуку незвичної відповіді: — Ви сьогодні підпрацьовуєте детектором брехні?

— Чому? — обурливо поцікавився Жорик. — Ні. Просто не можу зрозуміти, як можна не вірити очевидним речам.

— Тобто, за вашою логікою, і вовкулаки, й НЛО — це очевидні речі?

— Звісно, — категорично заявив Жорик, ніби вивернув на Лисицю десятеро відер води, щойно витягнутої з колодязя. — Але Господь із ними, з тими прибульцями. Про них лише фон Денікен[16] написав стільки, що з їхнього боку не існувати було б величезним свинством. А ось вовкулака… Які вам ще треба докази? Вашу Ольгу Довгань знайшли з перекушеним горлом? Знайшли. Царенчиха бачила вовкулаку в лісі? Бачила! Мені що, його за руку до вас привести?

Богданові подобалося те завзяття, з яким доводив свої погляди гореницький «агент». Ні, що не кажіть, а така людина — як знахідка. Однозначно. Але й переборщувати не варто. А що, коли Жорик візьме та й улаштує полювання на свого «коханого», «плеканого-любленого» вовкулаку?

— То що ж ви не відповідаєте? — запитав, знову обурюючись, Жорик. — А я ось візьму та й зроблю це. І тоді вже ви нікуди не подінетесь.

Лисиця раптом зрозумів, що «агент» обов'язково дотримає слова.

— А ви наполегливий, — усміхнувся. — Гадаю, разом робити це зручніше. Але спочатку провідаймо вашу Царенчиху. Зможете сьогодні під'їхати до обласної лікарні?

— Звісно, — майже прокричав Жорик. — Вирушаю прямо зараз.

— За скільки там будете?

— Приблизно години за півтори.

— Гаразд. Домовилися.

Щоб не застрягнути де-небудь у заторі, вирішив машину не брати. Майнув підземкою. А там від «Дорогожичів» — пішки. Уся ця транспортна епопея забрала годину двадцять (бачачи, що встигає, від метро йшов поволі). Зупинився, щоб купити фруктів для хворої. Особливо зменшив швидкість біля Інституту журналістики.

«Тепер я — один із вас», — пожартував, згадавши недавнє перевтілення.

Жорик запізнився на вісім хвилин. Краплі поту на лобі й мокра футболка. Зрозуміло. Поспішав.

— Вибачте, — ввімкнув систему ввічливості. — Маршрутка в заторі довго повзла. А так прибув би ще й раніше. Звик до пунктуальності. Мені не важко, а розумні люди оцінять правильно.

«А він не такий і простий, як здається на перший погляд», — подумав, тиснучи Жорикову руку.

— Все точно: і зроблено, і сказано, — «правильно оцінив» Богдан. — Рухаєтесь у потрібному напрямку.

Жорика це підбадьорило. І він з новим завзяттям рушив за професором.

Лікар, побачивши Богданове посвідчення, дозвіл на відвідини дав, але рекомендував бесідувати не більше п'ятнадцяти хвилин: хворій потрібен спокій.

Вісімнадцяту палату знайшли швидко — поблизу ординаторської. Нечутно відчинили двері.

— Он вона, біля вікна, — кивнув Жорик у бік жінки в білій хустці з ледь помітними голубими візерунками. Читала «Український тиждень». На обкладинці — три обличчя відомих політиків (Колесниковиченка, Чичитова й Богомольської), під якими великими буквами написано «Обличчя епохи», а нижче (меншими) «Інтелектуальна нікчемність владоможців дає суспільству шанс».

«Просунута бабуська, — промайнуло, — намагається залишатися в курсі. Респект. Не обмежується проблемами „сад — город“.»

Крім Царенчишиного, стояло ще п'ять ліжок. Усі зайняті. Але політінформувалася тільки вона. Решта ж, схоже, віддалися Морфею, досипаючи недоспане за попереднє життя. А може й за всі разом.

Одягнуті в халати, Лисиця з Жориком ішли тихо й обережно, мов привиди. Хоча хто міг з упевненістю сказати, що привиди ходять саме так? Та й чи ходять вони взагалі? Правда, й саме їхнє існування було величезним знаком питання.

— Добрий день, тітко Галино, — напівшепотом привітався Жорик. Лисиця зробив те ж саме. Жінка здивовано блимнула на новоспечених привидів-небожів: принаймні одного з них бачила вперше.

— Драстуйте, — привіталася, відкладаючи журнал, і підсунулася вище на подушці. Поява молодиків її дещо шокувала. Царенчиха кліпала, розуміючи небагато. Це легко читалося на обличчі, що випромінювало здорову природну енергію.

«А й справді, — подумав, — з цієї українки личило б портрети малювати найкращим художникам сучасності, а вони зараз десь на пленері. Хоча… Там теж варто бувати. Пейзажі — не остання тема для живопису».

Ще раз глянув на жінку. Ні. Зовні на божевільну схожа не дуже. Точніше — зовсім не схожа. Та й лікарі б, очевидно, щось та й запримітили.

— А ми, тітко Галино, провідати вас вирішили, — прогнав паузу Жорик, відчуваючи, що вже пора і що зробити так мусив саме він. — Це ось журналіст, Богдан Іванович. З газети «Презумпція». Хоче з вами поговорити.

Богданові не сподобалося, як «агент» усе сказав. Прозвучало, ніби соло ненастроєного музичного інструмента. Із симфонічного оркестру. Ймовірно, альта. З наближенням до віолончелі.

— Богдан Лисиця, — промовив «журналіст», мало не зронивши «професор». Сила звички. А її позбутися важко.