Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Вже біжу…

У Бондаренка на столі, крім обіцяних матеріалів, побачив дві чашки зеленого «Greenfieldа», що гостинно парували. Своєрідний салют «журналістові з примусу». Не щось таке надзвичайне, звісно, та все одно — приємно.

— Ти мед ще не кидав? — поцікавився з порога.

— Ні.

— Правильно, — оцінив і вмостився на гостьовий стілець. — Хай трохи вичахне, бо все корисне з'їсть окріп, а ми залишимося ні з чим.

— А я й не знав.

— Тепер знаєш. Ну, що там?

— Фактично, все, як і минулого разу. На. Дивись.

Узяв кілька фотографій. Справді. Історія повторювалась. Знову галявина. Мертва жінка. Красива. Знову «розкладена», як і Ольга Довгань. Автомобіль із відчиненими дверцятами. Блідо-блакитна «Субару Трибека»… Висновок експерта. Майже списаний із «Ольжиного». Вовк. Сексуальний контакт. Головредові мантри про тотожність убивств притлумили бажання знайомитися з матеріалами. Продивлявся ніби для годиться. Щоб просто відбути номер. Обов'язковим ритуал.

— Ого! — вигукнув, коли побачив список номерів з телефону Оксани Мірошник.

Бондаренко напружено стежив. Лисиця занурився в портфель і дістав щоденника. Погортав-погортав і голосом переможця мовив:

— Якраз перед загибеллю обом дзвонили з того самого телефону. Ці дзвінки — останні з прийнятих.

— Ти серйозно? — йдучи до шафи, зупинився на півдорозі головред. — За це вже можна зачепитися.

— Угу, — кивнув Лисиця, — як і за мастило.

Останнє слово прозвучало заклинанням. Почувши, головред зупинився ще раз, уже майже діставши швидкозшивача.

— Ти знову зі своїми натяками, — твердо рушив до столу, і ця твердість передалася інтонаціям. — Я ж тобі вже говорив. По-перше, там черга. А по-друге — мою людину ще й у відрядження заперли. До Ужгорода. А хтось інший з їхньої контори займатися цим не буде. Тому залишається тільки чекати.

Богдан натякати не збирався. Просто головред зрозумів по-своєму. Але далі цю тему не розвивали.

— Слухай, Сергійку, — завовтузився на стільці Богдан, — є у мене ідейка одна. Я тут думав-думав… А якщо припустити неймовірне? Раптом, це номер Свідерского? Адже наш «Бандерас» зник одночасно із загибеллю Ольги. Ймовірно, він десь переховується. І тепер ось — таке саме вбивство. Почерк упізнається. І знову той самий телефон. Чи таких збігів не буває?

— Хтозна, — знизав плечима головред. — Це лише припущення. Але чому б його й не перевіриш?

— От і я так думаю. Два вбивства й один номер… Вимальовується факт… Матеріали забрати можна? — заметушився, встаючи.

— А ти ж це куди?

— Треба в одне місце зганяти.

— А чай?

— Вичахне — кинеш меду. Повернуся й вип’ю холодним. Так теж смачно. — І професор швидко рушив до дверей.

Цього разу в «Костянтині» з адміністрацією пощастило. Коли постукав, дозволили ввійти. За столом щось писала невелика жінка з короткою зачіскою й окулярами на півобличчя. Типова шкільна вчителька, якій жодного разу так і не пощастило сходити заміж. Навіть збігати. Тому весь світ записала в непримиренні вороги.

Чемно привітався. Почув відповідь, добуту з посадової інструкції.

— Я журналіст «Презумпції», — майже проспівав, увімкнувши всю можливу (чи й неможливу) чарівливість.

— А що це таке? — не відриваючись, запитала «господиня».

— Газета.

— Чудово. І що далі?

— Маю до вас справу.

— Яку?

— Напівофіційну.

— Це стає цікавим, — жінка перестала писати, але ручки не поклала.

— У вас працював такий собі Антон Свідерський?

— Чому працював? І працює.

— Але ж він зник.

— Офіційно Свідерського ще не звільнено.

— Мені потрібен номер його мобільного.

— І ключ від квартири, де гроші лежать? — кутики вуст повільно розійшлися, але посмішки так і не вийшло.

«Точно, — вибухнуло в думках, — Свідерський винаймав квартиру. Не погано б подивитися, що там. Молодець, учителиця!»

— А він у вас є? — щиро всміхнувся.

— Немає. А навіщо вам телефон? Журналістське розслідування… — закивала, єхидно посміхаючись.

— Схоже на те, — підтвердив нехитрий здогад. — Нам, журналістам, без сенсацій — аж ніяк. А їх здобути можна тільки через розслідування. От і виходить…

— Так Свідерського ж, по-моєму, міліція шукає.

— Ми їй не заважатимемо. У нас свої методи. Хоч можливостей менше.

— І що ви можете сказати про це зникнення?