Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Моя.

— Треба там хату одну глянути. Будинок 2/6. Квартира 18.

— Що за хата?

— Та там одного… Цікава, як мені здається, хата… Ну, пане полковнику, сам мусиш розуміти… Нетелефонна розмова.

— Добре. Тобі подзвонять. Відряджу тямущих хлопців. Тільки цього разу…

— Та ні, буде все, як у найкращих людей Лондона й Парижа.

— Це все чи ще щось?

— Треба пробити, де перебував у певний час один цікавенький абонент мобільного зв’язку. Номер і дати перешлю есемескою.

— Добре. Зробимо.

— Дякую, о великий боже Помагай!

— Будеш знущатися… — почав погрожувати полковник.

— Не буду, — відразу здався професор, але, ховаючи мобільний до портфеля, додав: — А може, й буду.

Далі йшов, наче замовив настрій переможця. По Інтернету. Заповнив бланк. Відмітив уподобаний варіант — і одержав навіть з акційною знижкою. Бо починало, нарешті, щось вимальовуватися. Хай з розпливчатими контурами. Хай без майстерного добору барв. Хай без неповторного художницького таланту. І — ще багато без чого. Але — починало.

Себе й вигідно придбаний настрій притарабанив на Хрещатик, 26, де, невідомо, яким дивом, пощастило зачепитися за статусну «крутість» не такій уже й потужній ТРК «ГЛОБО». Не зіпсував його навіть той вайлуватий бугай, що влаштував у вагоні метро «легкий» променад Богдановою ногою. Наче хотів утиснути в підлогу або розчавити. Дзуськи. Масштаб не той. Піди й потренуйся. На… Вірастюкові!

Керував ТРК «ГЛОБО» давній Бондаренків приятель. Тому головред без проблем домовився про аудієнцію для «підлеглого».

Грізний охоронець, що, схоже, вважав себе «на передовій», почувши прізвище й назву компанії, одразу заходився дзвонити. Повідомив про «гостя» і знову повернувся на «передову». Тут без нього — ніяк. Не інакше, як покликання…

— Зараз вас заберуть, — намалював найближче майбутнє.

Очікуючи, Богдан прихилився до квадратної колони, ніби та потребувала допомоги. Або захотів стати атлантом і підмінити після років-років незмінної служби. Правда, мусив стати теж кам’яним. Але поки не планував.

За хвилину помітив, як з другого поверху сходами пливла дівчина. Саме пливла, а не йшла. Такими чарівливими здавалися її рухи. Не задивитися на неї прирівнювалося до кримінального злочину (розділ III. «Злочини проти волі, честі та гідності особи»). Кримінальний кодекс поважав. Навіть любив (той же справедливо забороняв одним людям щодо інших робити всілякі капості, а коли зроблять — так само справедливо карав). Проте задивився не тому. Просто гарна. І водночас — наче знайома. Десь уже ніби бачив. У таких речах не помилявся. Тренована пам’ять працювала без збою.

— Добрий день, Богдане Івановичу, — сказала дівчина, зупинившись біля охоронця.  — А я, коли прізвище почула, подумала: ви це чи не ви?

— Добрий день, — привітався, вдивляючись у миле обличчя. — Це — я.

Дівчина розкусила проблему.

— Людмила Маловічко, — підказала незнайома знайомка, хоча знала, що за підказки професор ставив двійки, — випуск 2004 року.

— Точно-точно, — щиро зрадів, — третя група. Ви зазвичай сідали на другу парту біля вікна. І конспект різним кольором розмальовували. Виділяли пункти плану, терміни і головне.

— Було…

— А тут?

— Працюю асистентом Ірени Чавдарової. Чули про неї?

Для цього принаймні треба б дивитися програми «ГЛОБО».

Такого не траплялося. На жаль чи на щастя — не знав.

— Її передачі — про модні тусовки, гламурне життя…

«Значить, на щастя», — сяйнуло в голові.

— Та якось… — розгубився.

— Це нічого, — підморгнула дівчина, — я вам щось із останнього на диск запишу.

«Навіщо ж так жорстоко?» — ледь не вирвалось.

— Ось побачите: потім захочете ще.

«Халепа», — оцінив.

— Гаразд, ходімо, — блимнула обома очима, начебто дозволяючи рух.

Охоронець пропустив, а сам продовжив берегти спокій довіреного об'єкта. Точно покликання…

Людмила не переставала торохкотіти, наче до цієї зустрічі її два тижні морили мовчанням. Причому обов’язково злі сили (щоб скидалося на страждальницьку місію). І нарешті все закінчилося. Закляття зняте. Обітниця втратила силу. Тепер — можна. Поки йшли до кабінету директора, встигла розповісти про життя своє і майже половини групи, не перестаючи роздавати зустрінутим «привіти», наче на них розпочалися сезонні знижки. Або входили до складу повітря.

— А ви знали Оксану Мірошник? — запитав, мов снайпер, що вистрілив після наполегливого очікування нагоди.

Дівчина застигла з відкритим ротом. Збоку здавалося, що недоказане застрягло десь у невидимих глибинах. Ніби в знеструмленому приладі. «Як? — немовби