Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Звісно, — перемкнулася Людмила. — У нас її всі знали.

— А що за одна?

— А… — махнула рукою, — мажорша така примхлива. Ніхто не міг з нею вжитися. Команду свою весь час перетрушувала. То одного викине, то іншого. Більше двох тижнів люди не витримували. Я б з нею й дня не працювала. Або в коси вчепилася б. Чи нігтями пройшлася випещеним обличчям. Носилася з собою, ніби народжена від якогось бога олімпійського. Або збиралася народжувати від нього сама. Генеральний терпів, бо мав з її чоловіком якісь інтереси спільні. Він зараз, до речі, заступник міністра. А до цього бізнесом займався. При бабулях татусь. А генеральний ніби залежить якось від нього. Чи від його друзів. Що та як — я не знаю, обманювати не буду, але побрехеньку таку чула. Тому й носилися з тією Оксаною, ніби з торбою писаною. Слова кривого сказати не можна. Навіть глянути косо. Усе Оксана Олександрівна, Оксана Олександрівна. А хто вона, та ваша Оксана Олександрівна, насправді? Красива зваблива лялька. Для ящика, правда, те, що треба. Але ж мало читати з суфлера милою голівкою в камеру. Треба ще й творчою особистістю бути.

— А вона не була?

— Ні, — зупинилася. — Майже всю роботу за неї виконували дівчата. Саме завдяки цьому передача хоч якийсь рейтинг мала.

— Начебто якось вже упереджено, — закинув вудочку сумнівів. — Схоже на те, що вона ні до чого здатна.

— Чому ж ні до чого? — ніби аж обурилась Людмила. — Романи крутити виходило непогано. Тут вона професіонал знаний. Мало хто міг встояти. Скільки про неї розповідали. Особливо про той час, перед заміжжям. Там вона пройшла Крим, і Рим, і мідні труби. Мадам загартована. Продюсер один відомий (дівочого гурту), футболіст із «Динамо» (типу нападник), співак («зайчик-побігайчик»), хореограф (модний постановник телевізійних данс-шоу), дизайнер одягу, в якого еліта одягається… Прізвища називати не буду, але, повірте, вони досить гучні. Ну а потім одруження… Років зо три тому. Думали, знайшла своє щастя людина. Одного-єдиного на все життя. Але вудила шлюбні особливо не тиснули. Поводилася досить вільно, хоча й уміло все приховувала. Наче без флірту й жити не могла. Напевне, тому що чоловіків любила. Тільки в їхній присутності почувалася самодостатньою… А вони її. Хоча, ймовірно, далі флірту стосунки не йшли. Мислила тверезо. Залишатися без чоловікових грошей зовсім не хотілося. Тому й тримала прихильників на відстані. І впускала, швидше за все, тільки в серце… Ми багато про що знали й здогадувалися. Але не наша справа все те. Нехай самі розбираються. Отак вона й трималася. Намагаючись не давати підстав для ревнощів і недовіри. З горем пополам виходило. Але тепер…. Шила в мішку не сховаєш. Поїхала на амур до лісу, а знайшла смерть.

— Чому так гадаєте?

— А як же інакше? — подивувалася Богдановій невірі. — 3 якого дива пхатися до лісу вночі? Щоб заховатися від цікавих очей. І там уже дати вихід пристрасті.

— А може, в лісі вона опинилася проти волі? Хтось насильно відвіз?

— На її машині?

— Ви це виключаєте?

— Так.

— Чому?

— А тому що за нею ходив назирцем охоронець. Кроку сама ступити не могла. І, якщо вона опинилася в лісі, значить, відпустила охоронця. Щось вигадала, аби його відшити. І до лісу подалася з власної волі. Побачення в неї там призначене було. Не інакше. Та й, люди гомонять, статевий контакт перед смертю мала. Так що любчика треба шукати. Його це рук справа. Чи чого там ще.

— А ви не знаєте, хто б це міг бути?

— Та звідки ж? — щиро чи то обурилась, чи здивувалася Людмила. — Мої джерела — банальні плітки. А там, де правда, а де брехня, — одразу й не розбереш. І хоч про Оксану різне говорили, когось конкретного з нею не пов’язували. Начебто і з тим, і з тим, і ще з кимось… Але щоб реально — то нічого. Так, рух колами…

— Але ж там ніби вовк горло їй роздер?

— У нічному лісі трапитися може все. Це ж таке собі потойбіччя. Той світ. Жах. — Дівчину аж пересмикнуло, ніби уявила себе серед нічного лісу. Його опівнічних тіней. — Не доведи, Господи, там опинитися…

Знову пішла. Зупинилася біля дверей з номером 21 і написом «Генеральний директор». Постукала. Зазирнула:

— Можна, Валерію Георгійовичу?

— Заходьте, — почулося з глибини.

Дівчина пропустила професора й зайшла слідом.

— Людочко, приготуйте нам кави, — намагаючись щосили витиснути з себе лагідність, майже проспівав генеральний — невисокий лисий черевань з обвислими кілограмами зайвої ваги.

— А мені, якщо можна, зеленого чаю, — посміхнувся колишній студентці Лисиця.

Дівчина знову моргнула обома очима.

— Латинський Валерій Георгійович, — протягнув черевань пухку пампушку з сардельками різної довжини. Професор відповів.

— А Бондаренко як там на новій посаді? — поцікавився, коли прилаштував гостя і всівся напроти в шикарне крісло.

— Скрегоче зубами, але звикає, — посміхнувся Богдан. — Вживається в нову роль.