Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

їй добре. Риса людей із широкою душею. Олексій Петрович такий. Сучасний лицар. І це не просто слова. Ви його не знаєте? А шкода. Якби поспілкувалися, одразу б зрозуміли. Там усе видно з першого погляду. Познайомтесь. Рекомендую. Від нього набираєшся натхненної любові до життя. Такі люди нам, сьогоднішнім, дуже потрібні. Живуть самі. І підштовхують до життя інших… А ми зробимо ось що. Я вас йому відрекомендую і дам телефон. Потім маякну, що вже можна дзвонити. Познайомитесь. Поспілкуєтесь. Упевнений, що не пошкодуєте. І матеріал якийсь для себе добудете. Як вам ідея?

Пашинський розцвів задоволенням, наче ЦВК оголосила його президентом. Ну хоча б Ефіопії. Правда, для цього треба міняти ім’я. Щось на зразок «Менгісту Хайле Маріам» чи «Гірма Вольде-Поргіс». Серйозна жертва. Непосильна.

— Шикарна, — вибухнув щирою оцінкою Богдан, бо сказане йому припало до вподоби: так просто познайомитися з Мірошником і поспілкуватися! Але час вимагав активності: — А як до Оксани ставилися в колективі? У неї була команда…

— Любили. А хіба могло бути інакше? Вона світилася добром і привітністю. Я її називав «наше сонечко». І вона завжди чарівно посміхалася. — Пан директор смачно замріявся. Обличчя підказувало: гайнув у ті часи. Та за якусь хвилю продовжив: — Чесно вам кажу: тільки-но її побачу, одразу хочеться до робочого столу. І — творити. Починаєш згадувати, про красу світу і все таке інше… А команду свою вона тримала міцними руками. Інакше не можна. І вимагала професійного підходу. В усьому. Ясно, що були такі, хто не міг витримати ці темп і рівень. З ними довго не вовтузилась. На двері показувала без вагань. І ті вилітали швидше, ніж вона говорила про закінчення співпраці. Як на мене, це правильно. Робота в команді має свої особливості. Або ти їх враховуєш і відповідаєш вимогам, або ти — поза межами. Іншого не дано. Професійний підхід. Без цього про успіх і не мрій. А Оксана мріяла. І досягала. Ех, зупинили на самому початку. Такий темп набирала. Через якийсь рік почули б про нову телезірку. Все для цього мала. І навіть більше… Шкода, дуже шкода. Це велика втрата. Для каналу. Телебачення. Всієї сучасної культури…

— А про прихильників її жіночої краси ви нічого не чули? — Лисиця запитав не прямо. Розумів, що зараз сказати по-іншому сприймалося б як блюзнірство.

— Та Господь із вами, — відмахнувся, як від джмелів, Латинський. — Ні, ну в плані захоплення, то ми всі дивилися на неї, як на богиню. І щось там усередині неодмінно ворушилося. Я — не виняток. Але вона була вищою за це. Посмішками, звісно, гралася, але більше… Ні, нічого такого…

— Але ж вона постійно серед сильних і красивих чоловіків: відомі політики, спортсмени, артисти… Неважко й оступитися… Ненавмисно…

— Облиште, — бризнув категоричністю генеральний. — Усе це легко перекривається порядністю. Оксана саме така. І за це теж поважали.

— А може, конфліктувала з ким?

Латинський задумався.

— Знаєте, намагаюсь пригадати хоч один випадок, але не виходить. Ні, ну, може, щось незначне й траплялося, але в пам’яті не залишилося. Вона була не конфліктною. Намагалася з усіма ладнати. Хороша, одне слово, людина.

«Зрозуміло, — підсумував, — від цього співця дифірамбів нічого цінного не почуєш. Крім „або добре, або ніяк“. Відмінно затямив мудру пораду».

Допивши кількома довгими ковтками, Лисиця підвівся. Час аудієнції сплив. Подякував. Поцікавився, чи можна поспілкуватися з кимось із Оксаниної команди.

Латинський без роздумів набрав номер.

— Інго? Ви там на місці?.. Ти сама?.. А решта ж де? А… зрозуміло. Зараз до тебе прийде журналіст. З газети однієї. Поспілкуєшся. Що значить, «боїшся»? Він не страшний. — Генеральний посміхнувся. — Навіть навпаки. Це кардинально змінює проблему? Ну, от бачиш, а ти боялася…

Поклавши трубку, мовив:

— Двадцять восьма кімната. Інга.

І Лисиця вирушив у самостійне плавання.

Інга мала типаж однозначно не-Богданів. Щоб це зрозуміти, вистачило лише голови з-за монітора. Що ж, дуже добре. Значить, бесіда пройде в діловому ключі. Без додаткових стримувань і противаг.

Відрекомендувався. Дівчина відповіла.

— Ви довго працювали з Оксаною Мірошник?

— З усіх — найдовше.

— Це ж скільки?

— Три місяці.

— Це мало чи багато?

— Для нормальних людей — мало, для нашої ситуації — вічність.

— Чому так?

— У мене товста шкіра. Я без амбіцій. Вмію вибачати образи. Мені байдуже, що про мене кажуть. І слово «корова» я не сприймаю як негативне. Цього достатньо?

— Щоб тут працювати? Думаю, з головою. А якщо серйозно: чому така плинність?

— Тому що все перераховане стерпіла тільки я.

— І так постійно?

— Не те слово. На планеті існувала тільки одна людина. Розумна. Красива. Талановита. Досконала в усьому. Решту тато Карло вистругати ще мусив. З неотесаних полін.

— Круто. Тирса літала тут, відчуваю, по-дорослому.

— Наче на пилорамі. А ви ще питаєте, чому…