Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

«Колись давно жив на світі чоловік із двома серцями. Одного літнього дня вони з дружиною скиртували. Жінка на копиці розкладає й притоптує, а він подає вилами сіно їй на гору. Копицю вже кінчали, чоловік і каже:

— Ти почекай на копиці, а я піду водиці поп'ю.

Пішов чоловік, а замість нього з чагарника вибігає вовк і просто біжить до копиці. Жінка щосили почала гукати до чоловіка:

— Михайле-е-е, швидше ходи сюди, вовк!

А тим часом вовк прийшов до копиці та почав дряпатися до жінки. Досягає її зубами, а вона звідти його вилами по голові.

— Гей, чоловіче, де ти подівся? Не дай мене звірові з'їсти…

— гукає на весь голос. — Гей, люди, рятуйте…

Люди як почули крик жінки, збіглися, а вовк утік у кущі.

Незабаром і чоловік повернувся.

— Де ти був, чоловіче? — сердито кричала жона. — Вовк мене мало не з'їв, тільки й мого щастя що сусіди збіглися.

— Дай мені спокій… Голова в мене щось дуже розболілася, — відповів чоловік. Він докінчив копицю й сів відпочивати. Жінка придивилася йому до обличчя й злякалася:

— А чому твоє лице все в синцях?

— Не знаю.

Вона глянула на чоловіка й помітила, що в нього між зубами щось червоніється.

— Ану, відкрий рота, — попросила його жінка.

Він відкрив, а жінка витягає з-поміж зубів червоні нитки й приміряє до своєї спідниці, яку вовк зубами порвав.

— А нитки звідки в тебе між зубами з'явилися?

— Знаєш що, жінко, скажу тобі одну таємницю, — каже він. — У мене синці від твоїх вил, а нитки між зубами з твоєї спідниці.

Вона злякалась і спитала:

— Як це могло статися?

— Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця.

— Я би хотіла бачити, як ти перекинешся з чоловіка у вовка.

— Я можу й зараз, але ти не смієш кричати на мене, бо тоді залишуся ним аж на три місяці.

— Не буду, не буду, — запевнила його.

Перед жінкою чоловік перекинувся у вовка, а вона зі страху заверещала:

— Гей, вовк, бийте вовка!

І жінка якось утекла, а вовк пішов у ліси.

Ходить він один день і тиждень, ба й місяць, два, три, та якось, утікаючи, пробив собі лапу й сучок звідти не міг витягнути. Тоді приходить він вночі до кошари, під колибою розбудив чабана й перед ним тримає свою лапу з сучком. Чабан прокинувся й злякався, побачивши перед собою звіра. Але мовчить. Один на одного дивляться. Вовк не відступає, а чабан собі ж дивується, чого вовк свою лапу тримає перед його очима, й запримітив, що з дерева сучок застряг вовкові в лапу. Чабан узяв у руку вовкову лапу й тримає, а другою витягнув сучок, і з тим розійшлися.

Зимою, коли в чабана обмаль було їсти, приходить до нього чоловік з мішком за плечима й каже.

— На тобі, чабане, мішок із борошном.

— А за що мені? — здивувався чабан.

— Лиш ти бери і не питай за що… Ти мені зробив добро, коли я був у біді, а тепер я тобі допоможу…

— Я не пам’ятаю такого… — мовив чабан.

— А ти забув, як витяг мені з лапи сучок, коли я був вовком?»

«Перспективно, — подумав, кладучи книжку на місце. — Свідерський вивчав образ, який збирався створювати на сцені, чи шукав відповіді на ті симптоми, що переживав сам?»

У тристулчатій шафі покоївся невеликий гардероб «Бандераса». Речі на різні сезони. Кілька костюмів, чорна джинсова куртка, під якою такі ж штани, коричневий кожушок, зимова «Columbia», кремовий плащ… Усе рівнесенько розкладене й розвішане дбайливою рукою… А цей Свідерський акуратний і дисциплінований.

Бар із пляшками спиртного (шампанське, горілка, коньяк, віскі). Кілька дорогих. У ніші над баром — три фотоальбоми. Почав гортати. Ось море: Судак, Ялта. Свідерський в компанії задоволених людей. Потім фото удвох-утрьох. Найчастіше з дівчатами. Літні кафе. Тут скрізь засмаглий. Значить фотографувався, коли вже непогано