Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

Зимові Карпати. І Свідерський — модний гірськолижник. Знову компанії. Веселі щасливі люди. Життя склалося. І вони — хазяйнують у ньому. Ось «Бандерас» сам. Застиг у невисокому польоті над навколишньою засніженістю.

Театральні. Біля входу до «Костянтина» зимою, але без головного убору. У знайомому коричневому кожушку. Наступна фотографія — також біля входу: група молодих людей, а серед них — Свідерський, Душка і… «Беатріче»… А ось — щось, імовірно, шекспірівське. Свідерський — задумливий красень у жабо, душу якого шматують галактичного розмаху пристрасті. Ось у вишиванці. Мабуть, щось із Франка чи драматургів-корифеїв. Далі — вже сучасне. У легкій відкритій сорочці й світлих шортах… А він і справді красень. Але жодної фотки з Довгань чи Мірошник… Найдавніші фотографії датовані трьома роками тому. Значить, передають тільки київський період життя. Очевидно, він найкращий. А може, не хоче світити себе колишнього?

Далі — діловий щоденник у темно-зеленій палітурці з логотипом… Довганевого банку. Випадковий збіг чи Ольга подарувала? Друге — навряд. По-перше — Дарина говорила, що зміни з Ольгою почалися місяців зо два тому. Накинемо ще одного. А перший запис зроблено саме першого січня. Та й подарунок такий — явно не рівень для шикарної пані Довгань. Моветон. Ймовірно, випадковість… А раптом — у банку працює спільник? Чи, що швидше, спільниця? І спектакль з Ольгою запланували давно. Що ж, цілком може бути. Треба над цим подумати.

Вміст щоденника ще раз підкреслив дисциплінованість власника. З першого січня кожний день розписаний погодинно. Зустрічі, репетиції, спектаклі, концерти «ВВ» і Стінга, хокей («Сокіл» і збірна), футбол (кілька матчів внутрішнього чемпіонату й Ліга Європи), шашлики, Гідропарк, імена (Олег, Сидір, Микола, Саник…), прізвища (Панченко, Хлонь, Івановський, Чепур…). Знову ніяких слідів ні Ольги, ні Оксани. Далі, — ймовірно, — прізвиська: Міра, Сюся, Кобзик, Киця, Бося, Вовчиця… «Міра» — може, так Свідерський називав Оксану Мірошик? Але таких записів усього два. Чи й двох зустрічей достатньо? А решту — не обов’язково заносити до щоденника. Хоча — дисциплінованість стверджує протилежне… А от «Вовчиця»… Справді, таких записів сімнадцять. Починаються з другої половини червня. Остання — третього серпня…

Хто ж така ця загадкова Вовчиця, з якою Свідерський зустрічався (а чи зустрівся?) в той день, коли вбито Ольгу Довгань і після якого вже не бачили самого Антоніо? А якщо так: з Вовчицею зустрівся — і після цього зник. Тоді виходить, що треба шукати Вовчицю, яка й «загризла» чи «з’їла» Свідерського. Якийсь зв'язок із Ольгою Довгань усе ж таки… Якісь натяки… Там — вовк, тут — вовчиця… Вовки — вовчиці… Це щось знайоме. Занадто… Лисиця миттю згадав фотографії з місця злочину. Машина Ольги Довгань. Дівоче прізвище… «Вовча» аерографія… Це — Ольга. Непокірна-волелюбна-хижа Вовчиця. І Свідерський — її коханець. Актор із роллю вовкулаки. Який серйозно готувалася до її виконання. Вивчав історію перевертницва. Усе-таки щось спільне між ними існувало. Підсвідомо. Якісь глибинні зв’язки. Щось споріднювало. І останній дзвінок від нього. І сам він зник після вбивства. І його роль. І література на журнальному столику. Значить, 3 серпня — зустріч «Бандераса» з Ольгою Довгань. Фатальна зустріч. Після цього не стало банкірововї дружини й зник Свідерський. Чи не забагато вовків? Усе це або гра потойбічних сил, або добре спланована й виконувана вистава. Чого тут більше — поки сказати важко… Що ж, дуже багато збігів. Усіляких паралелей і перетинів. Ні, недаремно ми зайнялися цим актором-жиголо. Недаремно.

Після 4-го серпня у щоденнику розписані наперед репетиції, спектаклі, шашлики, Горенка, знову Гідропарк, дача Кулика, риболовля, кінний клуб, «Чайка». А зникати наш герой-коханець нікуди не збирався, раз так бурхливо розпланував життя. Проте довелося. Сам чи допомогли? Відповіді поки немає.

А що, коли Свідерський і справді хворів на лікантропію? Зустрівся з Ольгою в лісі (вовкові хотілося до лісу). Покохалися. Але зі Свідерським стається напад. І вовк накидається на жертву. Але… Де взявся справжній вовк, який і загриз молоду жінку. Якщо повестися на лікантропію й повірити в найнеможливіше, все одно лікантроп до кінця на вовка не перетворюється. Навіть при найбільшому бажанні. І його справжніх біологічних слідів залишити не може. Щось тут не так.

— Ну як? — повернув до реальності Сашко. — Знайшли що-небудь?

— Дещо, — відповів сухо. — Менше, ніж хотілося, але більше, ніж нічого.

— Що ж ви мозок міліціонерові не бережете? — удавано образився «хлопець» Кодаковського. — Він же закипіти може від таких головоломок.

Та за мить обличчя Сашка напружилось:

— Ви чули?

— Що? — не зрозумів Богдан.

— До замка вставили ключа.

Офіцер відштовхнув професора в куток, вихопив пістолета й прикипів до стіни. Лисиця заховався за шафою.

Секундою пізніше справді клацнув замок, відчинилися двері й до квартири зайшло шаркання.

«Старий або хворий, — подумав. — Або два в одному. Чи такий майстер ходи. А може, хворий лікантроп Свідерський? Нарешті приповз до свого лігвища?»

Шаркання в супроводі мажорного мугикання під ніс, із якого ледь чутно виринало «Хрещатик… Хрещатик», рушило на кухню. Почувся цокіт чашки, шум води і знову цокіт.

— О, — пролунав старечий чоловічий голос, — не зрозумів? А де ж гроші? Нічого ж собі, сюрпризик. Дефолт.

Тим часом Сашко акуратно прошмигнув у коридор і вмить опинився перед вхідними дверима. Натиснув на дзвінок.

— Кого це ще лиха година принесла? — пробурчав, знову зашаркавши, «незваний гість».

— Ви чого це двері не замикаєте? — владно запитав міліціонер і,