Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
На загальному суїцидальному тлі вражав порядок. Він панував у кожному куточку. Все лежало, стояло й висіло акуратно. На своїх місцях. Ніби ним керував якийсь найвищий закон, порушення якого неминуче каралося смертною карою. Або довічним ув'язненням. Ще один погляд. Ні, все-таки смертною карою.
«Таким клінічним порядком, — подумав, — зрівноважено загальну безрадісність»…
Складаний диван-книжка, старанно застелений химерно вимережаним покривалом. Журнальний столик. На ньому чотири книжки, з яких стирчать підібгані хвости закладок. Поряд жовтий простий олівець з гумкою, кілька невикористаних смужечок, зроблених зі сторінки настінного календаря з рекламою зубної пасти. Роздрукований текст «Затьмарення». З цим добром працювали.
«Ото, — присвиснув, — „чукча — читач, одначе“. Серйозна база».
Верхню книжку Лисиця впізнав одразу, коли побачив трьох білих голубів на обкладинці, що кружляли над річкою, яка виблискувала у променях чи то призахідного, чи світанкового сонця. На далекому плані — дерева. Усе ясно: українська світотворча тріада: «вода — дерево — птахи». Міфологічна символіка створення світу. Акватична космогонія. Водночас вода — межа між світами… Така ж сама стоїть на одній з його книжкових полиць з дарчим написом автора. Монографія Тетяни Андрєєвої «Поетика ініціаційного комплексу в українському фольклорі». Цікаво. Рука потяглася сама. Закладка на сторінці 129. Заголовок пункту 4.2.1 — «Ініціаційна природа образу вовка (вовкулаки)». «Найбільш яскравим ініціаційним „метаморфозним“ образом є вовк (вовкулака), — почав читати. — Як відомо, вовки здавна жили поруч із нашими пращурами, повсякчас „приховуючи“ небезпеку для „архаїчної“ людини…» Далі йшла знайома інформація: використовував її, коли готував статті до «Презумпції», підписуючись Володимиром Ярчуком. Наступна книга належала перу Генрієтти Одінс і мала назву «Вервольфи». З її обкладинки незмигно дивилося те, кому присвячена. Темно-сіре волохате створіння, від якого йшла могутня сила й загроза, з жахливою зубатою пащею й хижими очима, що виблискували жадобою чергової жертви. Верхні кінцівки монстра мали пальці з кігтями. Підв'язаний вузлуватим поясом, до якого причеплено кинджал. Тут закладали сторінки 154-155. Лисиця пробігся рядками. Йшлося про лікантропію. Автор наводив свідчення хворого:
«…Це відбувається зі мною тоді, коли я починаю гнівитися. Мені здається, що я перестаю бути собою. Тіло стає іншим. Ніби належить уже не мені. Відчуття змінюються. Пальці починають не слухатися, терпнути.
Наче тисячі голок одна біля одної нестерпними п'явками впинаються в мої долоні. Я перетворююся на вовка. Варто лише підійти до дзеркала — і мені ввижається, що я чітко бачу процес перетворення. По всьому тілу витикається сіра шерсть. Починають рости зуби, на пальцях з'являються кігті. Зіниці розширюються. Хочеться вити. Стати на чотири лапи й побігти до лісу. Якась невидима й незборна сила починає мене туди тягти. І протистояти їй стає все важче й важче… Якщо побачу людину, одразу виникає бажання накинутися на неї і вчепитися в горло…»
Ще одна закладка між сторінками 168-169. Ого. Гравюра Іана Вудворда «Напад вервольфа» (XVIII ст.). Чорно-біле зображення велетенського волохатого монстра, у півтора разу більшого за людину, з кігтистими лапами й могутньою головою. Стоячи на повний зріст, тримає в пащі жінку з розпущеним волоссям. Жінка приречено конає.
Наступна книга — праця Майкла Поупа «Перевертництво». На обкладинці — вовкоподібний монстр, що видирається з людської подоби. Теж волохатий, іклатий, кігтистий. Від нього так само віє непереборною силою й жадобою нових жертв. Позначено сторінки 38–39:
«Суть перевертництва — перехід до іншої іпостасі. Міфологічне підґрунтя — це уявлення про те, що ніяка сутність не з'являється (народжується) і не зникає (вмирає). Вона просто переходить до іншої екзистенціальної форми, продовжуючи своє існування Тоді існування розглядається як нескінченний процес переходу від однієї іпостасі до іншої, перетворення чогось одного на щось інше. Міфологічне перевертництво — акт магічний, що супроводжується відповідними обрядодіями, заклинаннями. Часто включається одягання шкури тварини, на яку перетворюються, або інших зовнішніх атрибутів (пір'я тощо). Перевертень може повертатися до попередньої форми, хоча міфологічна картина світу подає також і факти, коли таке повернення неможливе.
Перевертництво пов'язується з поділом на цей і той світ. Щоб перейти з одного до іншого, треба подолати межу. Тому часто магічні ритуали переходу до іншої іпостасі відбувалися в місцях, що цю межу символізували (ріка, кінець поля й початок лісу, повалене криве дерево, пеньок тощо). Опиняючись за такою межею, перевертень починає належати до іншого світу, протилежного людському, де все перевернуте з ніг на голову. Тому з ним відбуваються найрізноманітніші зміни, пов'язані як із зовнішнім виглядом, так і з поведінкою. Усе це протиставлене тому світові, якому він належав до моменту переходу в іншу іпостась.
Перевертень живе подвійним життям — як людина і як тварина, на яку він перекидається Тому таких людей називали „дворушниками“. Їхні надприродні властивості народна свідомість пояснювала тим фактом, що у них вселявся „нечистий дух“ (якась зла надприродна істота чи душа померлої людини). Відбувалося це або при народженні — в результаті порушення поведінкових норм чи ритуальних табу, — або після контактування людини з нечистою силою (вона могла допомогти одержати надприродні знання чи багатство, вступати в статеві зв'язки тощо). Через це людина прилучалася до світу темних сил (демонізувалася) й водночас зрікалася Бога, відходила від праведного життя. Відомі легенди про те, як, наприклад, у вовка чи ведмедя під час поєдинку в лісі мисливець відрубував лапу. А потім у селі натрапляли на людину зі щойно відрубаною рукою.
Якщо вкрасти й знищити атрибути звіриної подоби перевертня (шкура, крила тощо), можна одержати над ним владу…»
Останньою лежала книга «Лісова панна: Легенди рідного краю», на обкладинці якої художник створив колаж з істот української демонології. Закладено на сторінках
