Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Це точно, — погодився Лисиця. — На своєму місці… Але я відразу до справи, якщо не заперечуєте.

— Так-так, розумію, — закивав Латинський. — Журналісти — як вовки: скільки вибігав, стільки й уполював. — Легка посмішка фразі й співбесіднику. — Слухаю.

— Я щодо Оксани Мірошник.

Генеральний почав гримасничати, що, як зрозумів Лисиця, свідчило про «глибокі душевні переживання».

— Це для нас невиправна трагедія, — нарешті почав, не знаючи, на чому зупинити погляд, але не дивлячись на Богдана: переживання продовжували нуртувати. — Розумієте, Оксана Олександрівна — одна з найкращих наших ведучих. Практично, обличчя каналу. У нас щодо неї такі плани… були… Дівчина, поза всяким сумнівом, талановита. Її успіх саме взяв розгон. Переформатування «Першого поцілунку», ще кілька нових проектів. Зазіхали на серйозні рейтинги. До розважальних передач додались би політичні ток-шоу. Досягнуто домовленостей. Отримано згоду на участь топових політиків, зірок першої величини. І тут таке… Досі не можу повірити. Вона така жвава завжди. Яскрава. Оригінальна. Харизматична. Знаєте, ведуча від Бога. Я дуже вдячний Олексієві Петровичу за цю справжню «перлину». Це її чоловік, до речі. Велика людина зараз. Якось спілкувалися з ним, а він і каже: «Візьми мою Оксану до себе. Не пошкодуєш». Я поставився з недовірою, але коли прийшла… Це було щось. Незгасне палання вогню. Нестримна сила води. І все в одному флаконі. Вибухова суміш. Еклектика. Цим вона й брала глядача.

— А ви не думали, що могло стати причиною її загибелі? Скажімо, вбили, щоб зупинити, як ви сказали, «розгон успіху». Злякалися конкуренції — і прибрали центральну фігуру. Чим не варіант?

— Та ні, — подався назад генеральний. — Конкуренція, звісно, конкуренцією, але щоб убивати… Не думаю. До такого нібито раніше не доходило.

— Перша ластівка?

— Навряд. Боролися, звісно, всіма дозволеними й недозволеними методами. І підкилимними. І закулісними. І позаочними. І позавушними. Але щоб убивати… На моїй пам’яті не траплялося.

— Критична маса. Коли вона набирається, починають працювати механізми іншого порядку.

— Не знаю…

— А може, заздрість? Адже така людина завжди викликає скрегіт зубовний у менш талановитих і менш успішних? До речі, хто замість неї братиме участь у проектах?

— Розумієте… — зам'явся генеральний. — Передбачалося, що фінансування цих проектів здійснюватиметься Фондом «Меценатка», де президентом Олексій Петрович. І тепер… — Латинський не закінчив. Але й не треба.

— Тобто версія про заздрість не проходить.

— Думаю, ні.

У двері постукали, а потім і зайшли. Маловічко занесла білі чашки з логотипом каналу. Запах кави нахабно заполонив увесь простір. Чай задовольнився роллю бідного родича.

— Дякую, Людочко, за допомогу, — знову проспівав генеральний. — Ганнуська моя на сьогодні відпросилася, а мені самому… Ти ж розумієш…

Людмила моргнула обома очима й вийшла.

— То про що ми? — відпиваючи кави, запитав Латинський.

— Про заздрість, — Лисиця скуштував чаю. З жасмином. Може бути.

— Думаю, ні. Тут щось інше. Щось містичне.

«Цікаво, — подумки напружився, — що запропонує „пан директор“?»

— От ви мені скажіть: ну чого пхатися до лісу? — якось ніби перейшов у рішучий наступ на невидиме військо. — Та ще й майже опівночі. Може, в секту яку сатанинську затягли Оксаночку нашу? А потім і ритуал здійснили. Зацькували вовком. Мені здається, треба шукати десь тут. В усякому разі, те, що відоме, підводить саме до подібного сценарію.

«Такої версії ще не було, — оцінив Богдан. — Браво, пане директоре! Сміливо й свіжо».

— А слідчому ви про це не говорили?

— Немає сенсу.

— Чому?

— Я не вірю, що міліція щось тут може вдіяти, — генеральний активно задумався, жорстоко познущавшись зі шкіри на лобі. Та звично вже зім’ялася, утворивши неглибокі канавки.

«Якщо подібне діється й під черепом…» — подумалося Лисиці.

— І згадаєте мене, — розпачливо закивав Латинський, — це вбивство залишиться нерозкритим. Сто процентів. От побачите. А шкода… Хоча, Оксану нічим не підняти. А без неї буде важко. І не тільки нам. Уявляю, в якому стані Олексій Петрович. Я йому подзвонив, висловив співчуття. Він подякував. А сам говорить ледве-ледве. Розчавлений такий. Наче з-під катка витягли… Жах!

І пан директор віддався кавовій насолоді. Коротка релаксова пауза. Біль не загасить, але трошки послабити зможе. Лисиця теж зробив кілька ковтків. О! Справді непоганий чай. Цікаво, якої фірми? Чи це, може, Людмилині руки передали свою енергетику?..

— А які між ним і Оксаною були стосунки?

Від цих слів Пашинський розслабився ще більше. І — наче розцвів. Шкірі стало помітно легше. І під черепом, — ймовірно, теж.

— Олексій Петрович обожнював дружину, — із добре зчитуваним задоволенням заговорив генеральний. — Вона в нього не перша. Але їхнє кохання з розряду «справжнє». Для нього — пізнє. Але дуже сильне. Навіть і не пригадаю, хто ще так закохувався зі знайомих. Практично жив заради неї. І нею. Нічого не шкодував, лиш би