Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Мені шалено запраглося додому, — мовив, коли відчув, що може говорити. Голос, правда, тремтів. — Знаєте, я, як хворий вовк, майнув на порятунок до лісу. Шукати цілющих трав… Думав, якщо й помру, то хоч у лісі. Вдома. Але, слава Богу, полегшало.
— Проте робили все, щоб померли інші, — встромив логічного цвяха у лірику Богдан, бо час його підганяв. — Романченко он скільки крові втратив…
— Це прикра помилка, — витер обличчя рукою. — Незадовго до поїздки на курси я затримав двох браконьєрів. Але вони відкупилися, а мені стали погрожувати. Будинок спалять, мене закопають у лісі, що й сліду не зостанеться… Двічі вже й стріляли в мене. Одного собаку отруїли. Тому коли побачив, як хтось вештається подвір’ям і заглядає під машину, вирішив, що це вони. Прийшли по мою душу. І тоді вже не втримався… У лісі ж як: або тебе, або ти. Хто прудкіший.
— А що то за лист, який ви передали через Дарину?
Ведмедеря опустив очі її почав кусати губу. Схоже, розмірковує: говорити чи ні. А може, щось вигадує? Проте відповідь знає тільки він. Ольга Довгань уже нічого не скаже. І навряд чи вона б дозволила тому посланню потрапити чоловікові на очі. Про що б у ньому не йшлося. Зайві підстави для ревнощів. Чоловіки тут невиправні. А раптом у листі написано таке… І Довгань убив дружину через нього?
— …мої вірші, — лісник мовив так несміливо, що нагадав семилітнього бешкетника, який після тривалих «допитів» нарешті зізнався, хто розбив сусідське вікно. — Спочатку, правда, довго вагався. — Голос поступово міцнів. — Усе не наважувався. Думав: божевільна ідея. Але потім таки вирішив: хай дізнається, що й досі кохаю. Відіслав — і ніби душа з нею поспілкувалася… Нічого вже не виправиш, звичайно, але… — Говорив майже, як звично. — Захотілося… Хай її очі пройдуться моїми стражданнями, що застигли в нехитрих словах… Хай відчує, як це — безнадійно кохати. Спрагло тягтися до мрії, знаючи, що не судилося… Розбавляти чорнило сльозами, цією кров’ю змученої душі… — Голос задрижав знову. — Відібрав найкращі, як на мене, й відіслав Дарині, попросивши, щоб передала Олі. Прямо робити цього не став, хоча знав її координати. Не хотів, щоб мала неприємності. Невідомо, що за один цей її банкір.
— І що ж вона? Відповіла?
— Ні… Може, не захотіла. А може — не змогла. Не встигла. Хоча… Це вже абсолютно неважливо. Головне, що одержала. Читала. Можливо, перечитувала. Адже всі вони — про неї. Кожне слово, кожна кома дихають нею. Нею і ще раз нею. І моїм коханням…
Ведмедеря почав замріяно декламувати:
Давай розпалимо вогонь, Нехай іскриться, світить, гріє, Й від нього небо зазоріє Сузір'ям з'єднаних долонь… Давай розпалимо вогонь… Ми будем лиш удвох. На ключ замкнем всі двері, Зашторим вікон мерехткий екран, На простирадла білому папері Кохання нашого напишемо роман…— Я радий, що встиг. Хоча й подумати не міг, що промайне всього кілька місяців — і про Олю говоритиму в минулому часі… Спасибі Богу, що допоміг переступити через нерішучість…
— То хто ж міг її вбити?
— Я-не-зна-ю, — гаркнув Ведмедеря й подався вперед, наче хотів кинутися. Лисиця інстинктивно відхилився. — Якби знав, сам би його розірвав на шмаття, наче вовк. І жодної миті б не жалкував… Але, на превеликий жаль…
— А чому, коли я дзвонив, ви не брали трубку?
— Я взагалі нікому не відповідав. Коли дізнався про Ольжину смерть, життя закінчилося. Усе стало не важливим. Навіть гидким. Особливо люди. Вони живуть, ходять, сміються, кохають. А її нема… Відчув таку незатишність, таку самотність у тому вашому Києві, що покинув усе і втік. Сюди. У моє. Рідне… Тут трохи полегшало. Хоча не уявляю, як жити з думкою, що Оля…
Ведмедеря знову розплакався, сховавши обличчя за долонею. Він здригався, схлипував, шморгав, усіляко намагаючись стримувати неслухняне тіло, неподільно кероване емоціями. А вони не слухалися нікого.
Наблизився лейтенант.
— Нам час їхати.
Ведмедеря слухняно посунув і ледве втиснувся до салону.
Поряд з Лисицею зупинився підполковник.
— А ви герой, — посміхнувся. — Не поступилися… цьому справжньому ведмедеві. Ще й прізвище таке… Головне, що про нього ніхто поганого слова ніколи не сказав. Завжди хвалили. Сумлінний працівник. Постійно все в ажурі. Один з найкращих лісників. І тут таке…
— Дякую, що вчасно прибули.
— Мені з Києва подзвонили. Кажуть,
