Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Треба, щоб ваші експерти придивились до Ведмедериного собаки. Чи, може, то вовк? — Лисиця, здавалося, не слухав підполковника. Мандрував розбурханими думками.

— Я вже глянув на нього, — зняв картуза офіцер і почав, як віялом, обмахуватися. — Дивний якийсь. Якщо це й собака, то дуже вже схожий на вовка. Може, гібдрид який? Результат таємничих Ведмедериних експериментів…

— Доручіть експертам, кінологам, зоологам. Не знаю, там кому, але розібратися треба.

— Добре, — кивнув підполковник. — І Кодаковського запевніть, що оформимо все якнайкраще. Класний він, Євген Миколайович, справжній. Такий, як треба. І душу черв’як не точить.

Калетчук потиснув руку й віддав честь. Лисиця прощально помахав. І тільки тепер відчув, як утомився. Але відпочивати ніколи. Попереду — не така вже й близька дорога. Та все одно бажана. Особливо після пережитого.

О пів на десяту Лисицю розбудила шедевральна «Весна». Але не як сигнал будильника. Хтось запрагнув телефонної аудієнції високої Богданової особи. Дисплей висвітив: «Жорик». Прочунявши, відгукнувся.

— Моє шанування, Богдане Івановичу. Термінова справа. Тут така ситуація… Ви тільки не глузуйте з мене.

— Обіцяю.

— Якщо раніше селом ходили лише чутки про вовкулаку, то тепер уже він сам…

— … ходить селом? — не втримався від логічного продовження.

— Майже так, — перейшов на шепіт «агент». — Тільки не селом, а лісом. Галина Царенчиха бачила. Пішла, сердешна, до лісу. На мітлу нову наламати. І наламала… До обласної лікарні її повезли. Наче й зайшла недалеко. І тільки щось там трохи попоралася, аж бачить: суне між дерев якесь здоровенне, сіре й волохате. Правда, йшло те страхіття не до неї, а повз. Бо інакше тітка Галина лежала б не в лікарні, а в морзі. З розпанаханим горлом. Як і та мажорша. А так… Можна сказати, пощастило. Царенчиха, бідна, принишкла, заховалася, а вовкулака й пішов собі. А потім як завиє. Жінка з переляку, як розповідають, і отченашу забула. Хотіла почитати, але не вийшло. Не згадала. Так у голові замакітрилось. Наче програму якусь вимкнули. Це все його, вовкулаки, витівки. Загіпнотизував… Додому повернулась біла як стіна. Напилася ліків усяких від серця, але не допомогло. Тепер он медики до життя повертають… Така ось цікава історія… А ви мені не вірили. Я ж говорив ще тоді, коли вас уперше побачив, біля магазину (ну, «Аеліта», пам’ятаєте?), чиїх справа рук те вбивство. Чи, точніше, зубів.

Богдан слухав уважно. Вирішив: хай Жорик скаже все, що хотів. І лише потім поцікавився:

— А ця, ваша Царенчиха… У неї з головою все добре? Джмелі не гудуть? Може, вигадала це все? До того ж, розказана вами бувальщина сприймається як продовження розмов про вбивство тієї жінки, Ольги Довгань. Знаєте, є така категорія людей, які хочуть бути в центрі уваги, тягнуться до популярності, прагнуть, щоб ними захоплювалися, говорили про них. У світі модних тусовок їх претензійно називають «зірками». Але не всім із таких амбіційних людей таланить потрапити до категорії superstars або хоча б просто stars. Незрівнянно більша кількість опиняється поза. Щоправда, бажання й амбіції від того не зникають. От вони й вигадують різні нісенітниці. Але обов’язково — зі своєю участю. Superstars теж не гребують схожими прийомами, але доручають робити це іншим, щедро оплачуючи відверті байки. І тут з'являються журналісти, щоб роздмухати вогнище гонорових амбіцій зоряного мазунчика.

— Я розумію, про що ви говорите, — зітхнув Жорик так глибоко, що Лисиця почув це навіть через телефон. — Але тітка Галина інша. Вона — звичайна працівниця. Така, знаєте, справжня господиня. А зовні — точно ідеальний образ українки. Порядна. Без вибриків і метеликів у голові. Скільки її знаю, нічого поганого сказати не можу. Я їй вірю. Думаю, все чистісінька правда.

— Ну, добре, — пом’якшав Лисиця, — може, все й так. Хоча… Ну пройшов лісом якийсь безхатько-обірванець, ну завив од життя такого лісового (холодного-голодного-нещасного), а їй уже відразу й вовкулака. У страху не тільки очі великі. У нього ще й чималий мольберт є. І фарби з масивними пензлями. Таким інструментом можна домалювати що завгодно. Та й бачила ваша Царенчиха його тільки ззаду. Інша річ, якби це було спереду…

— Та хай вона дякує Богові, що так легко відбулася. В іншому разі…

— Маєте рацію. Той безхатько-волохатик спереду теж, мабуть, не Том Круз. Його неголений фейс від вовкулацького відрізняється не дуже.

— Тобто ви мені не вірите? — роздратовано запитав Жорик.

— Чому це раптом? — здивувався Богдан. — Вам я вірю. Я не вірю в існування вовкулаки. Причому не тільки у вашому лісі, а й узагалі.

— А як же тоді споконвічні народні вірування?

— Ну, це окрема тема. Ми ж, сучасні, не хочемо бути самотніми у Всесвіті. Тому й вигадали інопланетян. Так само й наші далекі пращури. Взяли й понапридумували різних страховидл… Пам'ятаймо про масивні пензлі, якими орудує невблаганний художник Страх. А для первісної людини вони були ще масивнішими. От одного разу така собі Галина Вожденчиха й побачила у лісі щось незрозуміле. Якесь серединне-половинне…

— Виходить, у прибульців з інших планет ви