Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля

 Ще місяць я працювала у шпиталі, нав’язливий токсикоз не полишав мене у спокої, майже кожен ранок починався з побачення з фарфоровим другом. Я раділа, що зазвичай нудота була тільки вранці, до обіду цей неприємний стан розвіювався, а ввечері я починала жити майже нормальним життям, навіть вечеряла звичною їжею, від якої на диво не нудило. Попри всі мої старання, на цей момент я тільки втрачала вагу і зовсім не набирала, як повинно бути. Животик тільки починав рости, а я вже уявляла якою буду коли округлюся та погладшаю, все ж таки не втрачала надій набрати кілограми, коли токсикоз мине. Вагітність виснажувала, сил на повноцінне виконання обов’язків не вистачало, довелося поставити до відома керівництво, мені трохи полегшили життя скоротивши кількість добових змін, згодом повинні були їх прибрати зовсім. Я багато думала, але все одно, кожного разу приходила до висновку, що не зможу тут допрацювати до відпустки, на лікарняному сидіти без особливих на те причин теж не збиралася, квартиру винаймати лишні витрати, які мала необхідність максимально скоротити. Рішення бачила тільки одне,  треба повертатися додому, туди де є власне житло. Про роботу поки міркувала, необхідно було знайти щось таке, що дозволило б мені заробляти віддалено. Коли дитина народиться, перший час буде не до поїздок на роботу, але де таку знайти.

 По-перше, сповістила головного лікаря та відділ кадрів, що маю наміри звільнитися, ніхто не зрадів моєму рішенню, але поставились з розумінням. Відпрацювавши два тижні, я зібрала свої речі, більшість відправила поштою до столиці, собі залишила невелику сумку на колесах. Їхала швидкісним потягом додому, коли ступила на перон знайомого вокзалу в рідному місті, наче й дихати стало трохи легше. Зробила собі подарунок, виділила три дні на відпочинок, після чого мала зайнятися пошуком роботи, а згодом планувала влаштувати косметичний ремонт у квартирі. До народження дитини хотілося освіжити помешкання, щоб потім про це не думати, раділа, бо генерального ремонту не треба було робити.

 Перший день відпочинку провалялася в ліжку під різні мелодрами, що лунали з телевізора. Їжу навіть не готувала, замовила улюблену піцу і Кока колу, яку зазвичай не вживала, а зараз декому всередині мене, кортіло якоїсь гидоти. Багато собі не дозволила, дві склянки випила, на мій подив навіть полегшало. Виспалася дуже добре, наступного дня по плану була прогулянка містом, погода радувала сонечком і теплом, ні вітерцю, ні хмаринки, прекрасно. Неочікувано я пройшла шлях більший ніж розраховувала, заходила дорогою до улюблених магазинів, бавлячи себе всілякими улюбленими дрібничками яких набрався цілий пакет. Останньою зупинкою обрала маленьке улюблене кафе, де зазвичай пила смачний фруктовий чай зі східними солодощами, саме там я і зустріла свого знайомого з медичного університету.

- Привіт! – почула я прямо над своєю головою, підняла очі й побачила усміхненого високого чоловіка зі знайомим обличчям. Це був Стас, колись ми навчалися в одному університеті, тільки він на два роки старший за мене.

- Привіт! Які люди! – я здивувалася, адже чула від спільних знайомих, що він тепер викладає в університеті, й живе десь поряд, а ми знаходилися зовсім в іншій частині міста.

- І не кажи. Радий тебе бачити. Не сподівався тут зустріти. Чув, що ти поїхала за кордон. Як в тебе взагалі справи? – він відсунув стілець і сів навпроти мене.

- Так, це правда, я була за кордоном, але повернулася.

- Чому?

- Війна почалася. – він дивився на мене якось дивно.

- Так, але багато хто навпаки використав цю можливість, щоб поїхати звідси.

- Це їх вибір, я вибрала Батьківщину. Хотіла допомогти військовим.

- Ти що?! Справді?

- Так, була деякий час на передовій, штопала наших поранених.

- А тепер, ти тут. – розгубився Стас.

- Штопала, доки саму не поранило, але то вже зовсім інша історія. – давала йому зрозуміти, що обговорення цієї теми закінчено.

- Сподіваюсь вже все добре?! – він бачив відповідь, але тактовно перепитав.

- Так, як бачиш. – посміхнулась я. – Розкажи краще, як ти сам поживаєш?

- В мене мало що змінилося з нашої останньої зустрічі.

- Ти навіть ще пам’ятаєш коли це було? – я насправді вже й забула.

- Звісно. – приречено зітхнув він. – Як тебе можна забути…

 Я здогадалась, що він каже про той випадок, коли ми разом були свідками на весіллі спільних друзів. В ті часи я вже працювала в лікарні, а Стас лишився в аспірантурі медичного університету. Той день і я добре пам’ятала, свято видалося напрочуд веселе та гучне, тамадою була дівчина настирна, вигадала для свідків спільний танець, який обов’язково повинен був закінчитися вигуками «Гірко!», чого я наполеглив просила не робити, але вона не виконала даної нареченій обіцянки. Звісно, гості швидко підхопили темп, вимагаючи поцілунку. Поки я соромилася та м’ялася, Стас перехопив ініціативу і скориставшись моєю розгубленістю поцілував. Я раділа тоді, що була не зовсім твереза, бо він настирно намагався долати мій спротив та цілувати по-дорослому. Витримавши екзекуцію довжиною секунд в десять, я на силу відірвалася від нього та викрутившись вибігла в коридор… З того дня чоловік в активній формі намагався вмовити мене зустрічатися з ним,  навіть в коханні зізнавався, але на той час я вже познайомилась з Кирилом і мої думки були цілком зайняті іншим, вже колишнім хлопцем.