Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля

 Після втечі Олега… Так, я вважала, що він саме втік від мене, а не поїхав на лікування, протрималася у шпиталі ще три місяці. Можливо, я б залишилась тут працювати на більш довгу часову перспективу, але постійні думки та згадки про нього руйнували мене з середини. Майже кожного дня проходячи повз двері палати, я забуваючи, заглядала всередину, мріяла побачити там кохану людину, але там на мене чекала тільки порожнеча у вигляді пустого ліжка, яке з часом дало притулок іншому травмованому бійцю збройних сил. Образа, туга, подекуди навіть злість керували моїм розумом та серцем, і тільки з часом я почала заспокоюватись, розуміючи, що ніяк не можу вплинути на його рішення, тим паче щось змінити. Я людина тренована, життя вже вчило мене, тому сприйняла факт його відсутності у власному житті більш спокійно, та продовжувала жити далі, намагалася більше працювати, та збиралася з часом все ж повернутися до бойових медиків. На жаль перспектива швидкого закінчення війни не майоріла на горизонті реальності, я вже достатньо відновилася, щоб повноцінно виконувати обов’язки медика на передовій. Страху теж не мала, адже триматися  не було за кого, батьки вже давно померли, сім’ї немає, родичів теж… Але в один сірий дощовий день я все ж дізналася, що страх нікуди не дівся, бо для цього була серйозна причина.

 Останнього тижня я помітно втратила працездатність, що вагомо вплинуло на кількість виконаної мною роботи. Мені постійно кортіло спати, очі злипалися, а в обідній час вже зовсім не було сил. Цей стан нагадував початок застуди, коли ще не з’явилися нежить та кашель, а тіло вже лихоманить від високої температури, якої на диво у мене не спостерігалося. Я наївно списувала це на нервовий розлад, вирішила підібрати для себе комплекс вітамінів, та відпочивати якомога більше, щоб відновити сили. В день свого чергування ми з колегою Ольгою пішли до їдальні, зазвичай брала їжу з собою, не люблю харчуватися в громадських місцях, та вчора проспала майже весь вечір, а після короткої перерви на чай, знову заснула аж до самого ранкового сигналу будильника. З Олею вели невимушену розмову, про все й одночасно ні про що, обирали страви кожна на свій смак, їдальня хоч і знаходиться в приміщенні лікарні, але приватна, асортимент меню досить великий. Наче все було добре, поки ми не набрали повні таці тарілок і не сіли за стіл. Скуштувала грибного супу, він здався мені на смак дивним, наче й свіжий, але щось було не так.

- Олю, а тобі не здається, що сум має дивний присмак?!

- Суп?! – здивувалась вона. – Наче такий як завжди. – Оля тут часто харчувалась та знала майже всі страви. Вона нахилилась над тарілкою, втягуючи носом аромат. – Думаєш зіпсований? – відправила ложку супу до рота. – Та ні! Він свіжий, ти ж бачила з якої величезної каструлі насипали, таку в холодильнику не потримаєш. Точно, тільки зварили.

- Дивно. – я подужала ще дві ложки, й відставила тарілку, беручись за рисову кашу з курячою котлетою. От тут погані думки й прийшли до мене, бо смак котлети мені не просто не сподобався, а викликав різкий напад нудоти. Я кинула вилку, накрила долонею губи й різко підскочила, озираючись в пошуках вбиральні. Коли побачила потрібний значок на стіні, швидко побігла туди, нічого не пояснюючи Олі. Тільки й встигла, що вхопити сумочку. Зустрілись з колегою вже у відділенні в ординаторській. Я прийшла десь хвилин через тридцять, бо весь цей час мене нудило над білим фарфоровим другом, після двох спроб піти, та швидких повернень назад, я більше не поспішала, бо за дверима стояли стійкі запахи їжі, які роздратовували знову. Коли наче у шлунку вже нічого не залишилось, пішла потихеньку сходами на потрібний поверх, а сама міркувала, чим я могла отруїтися.

- Повернулася? – спокійно спитала Оля, вона сиділа за столом та щось писала.

- Ага. – видихнула я.

- Чого втекла? – питала з хитрою посмішкою на обличчі.

- Мені стало зле, отруїлася, тільки не знаю чим могла…

- Справді?! – насупила брови. – Подруго, ти така наївна.

- В якому сенсі? – мені все ще було зле, я не дуже розуміла до чого хилить Оля.

- У цій їдальні головний кухар, мій давній знайомий. Там немає неякісних продуктів.

- Та ні, отруїлася вдома.

- Так, звісно… - зітхнула вона, дістала щось з шухляди і кинула на стіл. – Ось бери. Думаю знаєш, що з цим треба робити. Я взяла коробочку і прочитала назву. Сподівалася, що Оля пропонує вжити сорбент, але напис казав про інше.

- Тест на вагітність?! Навряд він мені потрібен.

- Ти себе давно в дзеркало бачила?! Ходиш як привид, вся сіра, скоро прозорою станеш, спиш на ходу, тепер ще й напади нудоти. Всі ознаки на обличчя. – я наче остовпеніла, думки покинули голову, тільки спроби згадати, коли останній раз приходили червоні дні.

- Та ні. – я посміхнулась в розчаруванні й похитала головою. – Не може цього бути…

- Як не може? Ти що незаймана досі? – пожартувала вона. – Як так, тоді могло і вітром надути. Ти перевір, як я помилилась, то будеш спокійна.

 Я вийшла до коридору, ховаючи в кишені тест. Невже?! Як це могло статися, ми ж наче користувалися контрацепцією, поки не згадала той випадок, коли приїхав Олег. Тоді ми напали одне на одного наче голодні звірі, так в коридорі біля шафи й кохалися, здираючи одяг частинами. В той день я була в ейфорії, а радість від зустрічі і неуважність могли перетворитися на позитивний результат тесту. Побігши до вбиральні, я швидко зробила все, що було написано в інструкції, та стала чекати с закритими очима. Розплющила очі раніше ніж вийшов вказаний час і одразу ж побачила дві яскраво червоні смужки.