Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля

 Збіги в житті бувають, але зі мною вони ставалися тільки якщо справа стосувалася Кирила. Я збиралася на роботу до університету, сьогодні був вівторок – той самий день, в який я мала провести особисту консультацію з учнями та забрати деякі папери для подальшої роботи. Тепер я зазвичай викликала для себе таксі, бо мій періодичний токсикоз не залишав шансів громадському транспорту. Нудота вже майже ніколи не виникала, але залишились деякі речі, запах яких я витримати спокійно не могла. Громадський транспорт, їдальня навчального закладу, запах сирої риби, все це повертало мене в перший триместр вагітності, провокуючи спазми блювоти. Таксі швидко доставило мене до потрібного корпусу, швиденько розрахувавшись, вийшла на вулицю, вдихнула повні легені ранкового повітря й легкою ходою пішла до будівлі, по дорозі прихопивши в мінімаркеті стакан улюбленого фруктового чаю без цукру. Задумалась про своє та не помітила, як пройшла повз чоловіка, який одразу ж мене покликав.

- Юльчику! – знайомий голос пустив купу мурашок по спині. Неочікувано. Я повільно обернулася та побачила Кирила. Завжди брутальний та красивий чоловік тепер мав інший вигляд. Мені здалося, що з того дня, коли я останній раз бачила його в лікарні він набрав вагу, став більшим, вигляд мав тепер більш мужній, що наводив страх. Чорна пов’язка на місці порожнього ока та великі рубці на обличчі додавали таємності, виглядав наче справжній бандит. – Впізнала?

- Звісно. – не стримала посмішки, дійсно рада була його бачити поза стінами шпиталю, здоровим. – Привіт! Як ти тут опинився?

- До тебе приїхав.

- А знайшов як? – розгубилась, адже майже ніхто зі знайомих ще не знав про моє місце роботи.

- Захотів і знайшов. Це не велика проблема. – підмигнув оком, яке вціліло. – Бачиш, не помилився і дуже радий тебе бачити.

- Я теж рада.

- То може обнімемось по старій дружбі? – він розвів руки в боки, я хитнула головою у згоді.

- Як добре, що з тобою вже все гаразд. – обійми вийшли міцними, дружніми, наче нічого неприємного в минулому мыж намине було. В такі часи, особливо після того, що з ним сталося не бачила сенсу тримати образу на серці.

- Ходімо, присядемо. – вказав рукою на вільну лавку біля будівлі.

- Пішли, трохи часу в мене є. – ми сіли, я вмостилася зручніше, подивилася уважно на співрозмовника. З часом, навіть з новим обличчям, він залишався дуже привабливим, але вже не для мене. – Як ти живеш? Як дружина, діти?

- Добре живу. Люба моє все, завдяки їй ці випробування мене не зламали. – вказівним пальцем окреслив понівечене обличчя. – Вона подарувала мені чотирьох прекрасних дітей, взаэмне кохання, що ще можна бажати! Я щасливий. – я посміхалася, він дійсно ледь не світився від щастя, попри все. – Залишилося тільки здихатися клятих окупантів, і життя засяє новими кольорами у всіх.

- Так, це заповітна мрія, справді. Хочу сказати, щоб ти там собі не вигадував, я радію, що в тебе все склалося з твоїм коханням. Видно Люба твоя доля, і ніяка людина цього не може змінити.

- Не сердишся на мене? Вже пробачила?

- Не серджусь. Я сама обрала той шлях, яким пішла.

- Теж доля?

- Може й так.

- То, хто твоя доля? – хитнув головою у бік мого невеличкого кругленького животика, сама ще до кінця не вірила, що вже пів року живу не сама, а з янголятком під серцем.

- Моя доля в мені! – посміхнулась у відповідь й поклала руку на живіт.

- Юль… Вибач, але я не можу не спитати.

- Тоді питай. – я здогадалася, яке саме питання зараз почую.

- Хто батько? – я лиш приречено зітхнула. – Зрозуміло. Він знає?

- Напевно ні.

- Думаєш не треба було сповістити? – спитав з легким докором, чи мені здалося.

- Де я повинна була шукати його? Олег не залишав мені можливості зв’язатися з ним.

- Через мене могла знайти.

- Ти теж поїхав. – Кір і справді забув, що телефон залишився там, на війні. – Де я повинна була шукати вас? Тим паче якби він хотів дізнатися як у мене справи, знав де шукати. Ти он не знав, і то знайшов.

- І що плануєш? Як житимеш? Дитині потрібен батько.

- Добре житиму. Роботу знайшла, ремонт зробила, залишилось речі до пологового приготувати і можна народжувати. А батько… Що ж, не всім доля дарує відповідальних батьків, на превеликий жаль. Сама я його не шукатиму. – говорила впевнено, а в самої серце здригалося. Ця розмова з мене ледь не всі нутрощі витягнула разом із силами, та я трималася гідно, не видавала хвилювання, досить того, що моє серце вдруге розбили, а я вже не та слабка наївна дівчинка.

- Що ж ви робите… - зітхнув він.

 В цю хвилину я побачила Стаса, який вийшов з автомобіля, йшов до входу в корпус, а побачивши нас, змінив свій шлях.

- Добрий ранок! – звернувся до нас.

- Привіт. – я повільно підвелася.

- Вітаю. – відповів Кирило, наче вони були знайомі, але руки Стасу не потиснув. Навпаки дивився підозріло, з якимось прищуром. – Колега, так розумію?

- Практично. – Стас взяв мене за руку, я не очікувала. Він знову намагався залицятись, добитися моєї уваги, але я не погоджувалась на пропозиції щодо побачень, намагалася тримати чисто дружні стосунки, робочі. Кирило одразу помітив його жест, прискіпливо подивився на наші руки, на мене, а потім на нього.