Адвокат негідників - Джон Гришем

Фінні не потрібна частина Дуґа Ренфро. Він намагається довести, що Дуґ свідомо стріляв по поліцейських, але Дуґ спростовує його аргументи, повторюючи знову й знову: «Я не знав, що то були копи. Я думав, то були злочинці, які вломилися в мій дім».

Я не викликаю інших свідків. Вони мені не потрібні.

Фінні виголошує непереконливу заключну промову, весь час уникаючи зорового контакту з усіма присяжними. Коли надходить моя черга, нагадую важливі факти і намагаюся тримати себе в руках. Було б легко остаточно розчавити копів, додати акцент на невиправданій жорстокості, але з присяжних уже досить.

Суддя Пондер надає присяжним інструктаж щодо чинного законодавства, а тоді каже, що їм час вийти і порадитися. Однак ніхто не рухається. Те, що відбувається далі, можна вважати історичною подією.

Присяжний номер шість — чоловік на ім’я Віллі Грант. Він повільно піднімається і каже:

— Пане суддя, мене вибрали головою цього журі присяжних, і я маю запитання.

Суддя, юрист з бездоганною витримкою, лякається і очманіло зиркає на Фінні і на мене. У судовій залі знову запановує дзвінка тиша. Я взагалі завмираю.

— Що ж, — каже Його Честь, — щодо цього я не впевнений. Я розпорядився, щоб присяжні вийшли і почали радитися.

Присяжні не рухаються.

— Нам не потрібно радитися, Ваша Честь, — відповідає пан Ґрант. — Ми й так знаємо, як діятимемо.

— Але я неодноразово застерігав вас від обговорення справи, — суворо нагадує суддя.

Пан Ґрант незворушно повторює:

— Ми не обговорювали справу, але у нас є вердикт. Нема про що дискутувати чи радитися. Моє запитання таке: «Чому підсудний — пан Ренфро, а не копи, які вбили його дружину?»

У судовій залі миттю ширяться зітхання і перемовляння. Суддя Пондер намагається відновити контроль, голосно прокашлюється і уточнює:

— Ваш вердикт одностайний?

— Ще б пак. Ми визнаємо пана Ренфро невинним і вважаємо, що цим копам слід висунути обвинувачення у вбивстві.

— Я хотів би попросити присяжних підняти руки, якщо ви згодні з виправдальним вироком.

Дванадцять рук злітають угору.

Я кладу руку на плечі Дуґа Ренфро, він знову починає плакати.

Зазвичай після гучної справи я зникаю, тим паче після такої, яка потрапляє на перші шпальти преси і у безліч ефірів. Не те щоб я не любив увагу. Я адвокат, це природно для мене. Однак справою Ренфро я зачепив департамент поліції, поставив у незручне становище деяких копів, деяких по-справжньому впливових хлопців, які не звикли відповідати за власні проступки. Запахло, як кажуть, смаленим, тож час зробити перерву. Закидаю у фургон якийсь одяг, ключки для гольфу, трохи чтива і пів’ящика бурбону в порційних пляшках — і виїжджаю з міста наступного дня після вердикту. Погода вогка й вітряна. Для гольфу надто холодно, тож я прямую на південь, як один із незліченних птахів у пошуках сонця. Протягом своїх безладних блукань я виявив, що ледь не в кожному невеликому місті з населенням понад десять тисяч є громадське поле для гольфу. На вихідних там зазвичай доволі людно, а от у будні людей менше. Я їду на південь, випробовую принаймні одне поле щодня, іноді два, граю сам, без кедді, без підрахунку результатів, готівкою розраховуюсь за невибагливі мотельні номери, їм небагато, а пізніми вечорами попиваю бурбон, читаючи останнє з Джеймса Лі Берка чи Майкла Конеллі. Була б у мене купа грошей — я займався б цим усе життя.

Та купи грошей нема, тож рано чи пізно я повертаюся в Сіті, і недобра слава наздоганяє мене негайно.

Близько року тому молоду жінку на ім’я Джиліана Кемп було викрадено, коли вона, навідавши приятеля, виходила зі шпиталю. Її автомобіль без жодних слідів виявили на третьому поверсі парковки, поруч зі шпиталем. Камери спостереження зафіксували її, коли вона йшла до свого авта, але потім вона вийшла із зони огляду. Проаналізували зображення зі всіх чотирнадцяти камер. Перевірили номерні знаки усіх транспортних засобів,