Адвокат негідників - Джон Гришем

У будівлі, офіційно й неофіційно відомою як «Олд Корт-хауз», я провів чимало часу. Це старовинна велична споруда, зведена на рубежі століть, зі стрімкими готичними колонами і високими стелями, з бюстами і портретами покійних суддів уздовж просторих мармурових коридорів, з гвинтовими сходами, з чотирма поверхами судових зал і кабінетів. Зазвичай тут людей стільки, що яблуку ніде впасти — адвокати зайняті своїми клопотами, учасники судових слухань шукають потрібну судову залу, всюди блукають налякані родичі обвинувачених у кримінальних справах, потенційні присяжні стискають в руках свої повістки, поліцейські готуються до свідчень. У цьому місті п’ять тисяч адвокатів, і часом складається враження, що всі ми крутимося поблизу «Олд Кортхауз».

Виходжу з ранкового слухання, аж тут чоловік, якого, здається, я колись бачив, рушає за мною зі словами:

— Агов, Руде, маєш хвилину?

Не подобається мені ні його вигляд, ні його тон, ні його безцеремонність. Хіба не варто починати з «пане Руд»? Я продовжую йти, він також.

— Ми знайомі? — питаю я.

— Неважливо. Треба дещо обговорити.

На ходу окидаю його поглядом. Кепський костюм, ідіотська сорочка, кілька невеликих шрамів на обличчі, залишених, певно, або кулаками, або пляшкою з-під пива.

— Та невже, — якнайгрубіше кидаю я.

— Треба поговорити про Лінка.

Розум каже мені не зупинятися, але мої ноги наче приростають до підлоги. Усе всередині огидно стискається, а серце гупотить. Зупиняю погляд на відморозкові.

— Ну-ну, і де ж зараз Лінк?

Минуло два місяці, відколи він здійснив неймовірну втечу з камери смертників, і я не отримав від нього жодної звістки. Я не дуже й прагнув цього, однак зараз я справді здивований. Заскочений зненацька, можливо, та не шокований. Переходимо в кінець коридору, де нікого нема. Відморозок повідомляє, що його звати Фанґо — ймовірність, що в його свідоцтві про народження написано «Фанґо», десь десять відсотків.

В кутку стаю спиною до стіни, щоб тримати перед очима усіх, хто проходить поблизу, ми говоримо стишено, ледве рухаючи губами.

— У Лінка зараз непрості часи, ти ж знаєш, — каже Фанґо. — Із грошима туго, дуже туго, бо копи стежать за всіма, хто хоч якось причетний до справ. Стежать за його сином, його людьми, за мною, за всіма. Якби я сьогодні купив квиток на літак до Маямі, копи про це дізналися б. Це напрягає, розумієш, про що я?

Не дуже, але киваю. Він продовжує:

— Коротше, Лінк вважає, що ти йому трохи заборгував. Він заплатив тобі купу грошей, нічого за це не отримав, ти його підставив, ну знаєш, і тепер Лінк хоче відшкодування.

Видушую з себе смішок, ніби почув класний жарт. Воно й справді смішно — клієнт, який програє, хоче повернути гроші, коли справу закрито. От тільки Фанґо не жартує.

— Смішно, — озиваюсь я. — І який же розмір відшкодування?

— Все. Сто штук. Готівкою.

— Ясно. Тобто уся моя робота була насправді безкоштовною, так, Фанґо?

— Лінк сказав би, що вся твоя робота пішла коту під хвіст. Нічим йому не допомогла. Він тебе найняв як відчайдуха, який мав спростувати його вину і витягти. Сталося інакше, звісно, він фактично отримав по повній. Він вважає твою роботу препаршивою, тому відшкодовуй.

— Лінк отримав по повній, бо він убив суддю. Як не дивно, коли таке трапляється — а трапляється таке вкрай рідко — це неабияк роздратовує інших суддів. Я все це пояснював Лінку перед тим, як він мене найняв. Я навіть писав про це. Я говорив йому, що виграти його справу буде вкрай складно через неспростовні докази, пред’явлені штатом. Він, звісно, заплатив мені готівкою, та я поклав усе на рахунок і близько третини переказав Дядечкові Сему[12]. Те, що лишалося, вже давно витрачено. Виходить, нема чого повертати Лінку. На жаль.

Неподалік з’являється Напарник, киваю йому. Фанґо помічає його, впізнає, тоді каже:

— У тебе один пітбуль, Руде, а у Лінка й досі багато. У тебе тридцять днів, щоб зібрати гроші. Я ще прийду.

Він розвертається і, йдучи геть, буквально протискається повз Напарника. Напарник скрутив би йому в’язи, але я жестами закликаю його зберігати спокій. Не варто затівати бійку посеред Олд Кортхауз, хоч мені доводилось бачити й таке.

Чимало розгніваних адвокатів лізуть один до одного з кулаками.

Невдовзі після того, як Тадео прославився убивством рефері, починаю