Адвокат негідників - Джон Гришем

Щойно зачиняються двері, суддя Пондер впивається у Фінні поглядом і гарчить:

— Ваша справа — відстій. Ми судимо не ту людину.

Бідолашний Фінні це знає, але вголос погодитися не може.

Він взагалі в цей момент не може нічого сказати вголос. Суддя питає прямо:

— Ви плануєте усіх вісьмох спецпризначенців запросити за трибуну свідка?

— На цей момент відповідь — ні, — витискає з себе Фінні.

— Чудово, — підхоплюю я, — тоді викличу їх як свідків протилежної сторони. Я хочу, щоб усі восьмеро постали перед присяжними.

Суддя дивиться на мене із жахом. Я маю повне право так вчинити, і вони про це знають. Минає кілька секунд, поки вони уявляють кошмар, в якому решта шість іграшкових солдатиків постають перед присяжними, і я товчу їх, як безумець.

Суддя Пондер звертається до Фінні:

— Ви замислювались про зняття обвинувачення?

Звісно ж, ні. Фінні, може, деморалізований, але він все ще прокурор.

Взагалі у кримінальній справі суддя має право вилучити докази штату і винести вердикт на користь обвинуваченого. Таке трапляється рідко. Однак у цьому випадку статут твердить: будь-яка людина, яка стріляє в полісмена, коли він заходить в його чи її дім, незалежно від того, за правильною адресою з’являється поліцейський чи за хибною, винна у замаху на вбивство офіцера. Це поганий статут, непродуманий і жахливо написаний, однак, на думку судді Пондера, цей статут не дозволяє йому скористатися можливістю закрити справу.

Чекатимемо остаточного вердикту.

За вихідні один із шести спецпризначенців, які залишилися, потрапляє до лікарні і не може свідчити. Один просто зникає. На те, щоб знищити інших чотирьох, у мене йде півтора дні.

Нам присвячують перші шпальти, а департамент поліції ще ніколи не потрапляв у настільки кепське становище. З усіх сил насолоджуюся цим славним моментом — наряд чи ще колись таке трапиться.

В останній день свідчень зустрічаюся з сім’єю Ренфро за раннім сніданком. Тема розмови — чи має свідчити Дуґ. Присутні троє його дорослих дітей — Томас, Фіона і Сюзанна. Вони бачили весь процес і не мають сумнівів, що присяжні не визнають їхнього батька винним, незважаючи на те, що там твердить якийсь статут.

Пояснюю найгірший сценарій: Фінні лізтиме йому в душу під час перехресного допиту і намагатиметься його роздратувати. Він змусить Дуґа визнати, що той зробив п’ять пострілів зі своєї рушниці і цілеспрямовано намагався вбити офіцерів. Єдиний спосіб для штату виграти справу — якщо Дуґ не стримається за трибуною свідка і прозвучить щось, чого ми не очікуємо. Сам Дуґ налаштований твердо і наполягає на свідченнях. На цьому етапі будь-якої справи обвинувачений має право свідчити, незалежно від того, якої думки про це його захисник. Вони тиснуть цим на мене. Мої інстинкти такі ж, як у будь-якого адвоката у кримінальній справі: якщо штату не вдалося підтвердити обвинувачення, тримайте клієнта подалі від трибуни.

Але Дуґу Ренфро не відмовлятиму.

Починаю з розпитування Дуґа про його військову кар’єру. Чотирнадцять років у війську, гордість служити своїй країні, бездоганна служба. Два відрядження до В’єтнаму, одне «Пурпурове серце»[11], два тижні у полоні і визволення. Півдюжини медалей, звільнення з почестями. Справжній солдат, а не примітивна подоба.

Законослухняний громадянин, лише раз оштрафований за перевищення швидкості.

Контрасти настільки разючі, що говорять самі за себе.

У ніч, про яку йдеться, вони з Кітті дивилися телевізор до 22:00, тоді трохи почитали і вимкнули світло. Він поцілував її на добраніч, сказав, як завжди, що кохає її, і вони поснули. Зі сну їх вихопила колотнеча. Будинок здригався, лунали постріли. Дуґ видобув свій пістолет і сказав Кітті дзвонити 911. А тоді настало безумство, він кинувся до темного коридору і побачив, як два силуети біжать до сходів. Він упав на підлогу й почав стріляти. Його одразу ж поранили в плече. Ні, — рішуче заявив він, — ніхто й словом не озвався про поліцію. Кітті скрикнула і вибігла в коридор — і потрапила під зливу куль.

Описуючи звуки в момент, коли влучили в його дружину, Дуґ не стримує сліз.

Половина присяжних також плачуть.