Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Вчора, коли закінчилася вся та чортівня на Підзамчому, він намагався упіймати погляд Маґди, але вона вперто вдавала, що бачить Вістовича ледь не вперше. Можливо, так краще було для неї та її кар’єри в A III b. Є, зрештою, щось солодко-авантюрне в тому, щоб бачитися з нею отак випадково й за жорстких обставин, а при сторонніх вдавати незнайомців. Чимось це нагадувало картярську гру, де щаслива карта лежить поруч із тією, через яку можна втратити все. 

У ресторацію зайшов Самковський і роззирнувся, шукаючи Вістовича. Комісар махнув йому рукою. 

— Повірити не можу, — ​видихнув ад’юнкт після привітання. Очі його світились від радощів. 

— Що сталося, Самковський? — ​запитав його шеф, хоч насправді розумів, що сталося. 

— Тисяча крон, — ​стишивши голос, сказав ад’юнкт. — ​Щойно отримав повідомлення з пошти… 

«Добре, що Фішер дотримав слова», — ​подумав Вістович. 

За кілька хвилин з’явився доктор. Кельнери зустріли його широкими усмішками, знаючи того, вочевидь, вже не перший рік. Замовивши на ходу, він приєднався до колег за столом. 

— Ви бачили, яка знадвору прегарна весняна погода, комісаре? — ​запитав доктор, вказавши пальцем на вікно. 

Вістович кивнув. 

— Так, потепліло. 

— Потепліло настільки, що навіть я охочіше попрацював би у своєму саду, копирсаючись у землі, ніж перебирав би кістки давно померлого майора. 

Фельнер говорив удавано ображеними тоном. Усі, звичайно, розуміли, що навіть якби не було відкопаних на Янівському цвинтарі останків Казимира Сафронського, доктор все одно перебував би зараз на службі. 

— Аналіз ви також провели? — ​комісар відчув, як всередині нього зароджується легке хвилювання. 

— Так, Вістовичу. І жодного арсену в кістках я не знайшов. Хоча підкреслюю, навіть якщо Сафронського й отруїли, не обов’язково ця сполука мала б осісти в кістковій тканині, — ​промовив доктор. — ​Тобто, якщо бути відвертим, комісаре, ексгумацію ми провели дарма. Не знаю, як ви це поясните Шехтелю. 

— Недарма, — ​відповів комісар. 

— Як скажете, — ​Фельнер розвів руками. — ​Так чи інакше, бажаю вам успіху. 

Невдовзі підійшов кельнер із вином для доктора і Самковського. Чоловіки піднесли келихи й мовчки випили. 

— До речі, — ​продовжив Фельнер, — ​вітаю вас, мої панове, з тим, що той зарізяка Брюкнер тепер за ґратами. 

— Тільки жаль, що він — ​не наш маніяк, — ​розчаровано зазначив Самковський, — ​інакше ми б зараз пили святкового шампана. 

— Я вже казав директору, що знайшов між пальцями одного з убитих кілька ниток, — ​мовив доктор. — ​Отож, замість копирсатися в саду… 

— Дідько, Фельнере! Та вже дайте спокій з тим садом, — ​перебив комісар. 

— Ви заздрите, Вістовичу, бо живете в кам’яниці, де можете вирощувати хіба що плісняву на стінах, — ​не здавався доктор. — ​Так-от, мої панове, нитки ці походять з доволі дорогого гарнітура, пошитого рік-півтора тому. Колір темно-синій. Можливо, це вам допоможе. 

Комісар кивнув. 

— Дякую, докторе. 

Далі він закурив і звернувся вже до всіх: 

— Друзі, чи не проти ви замовити цілу пляшку тутешнього відмінного вина й перебратися на Пекарську? 

Фельнер поперхнувся від несподіванки. 

— Куди-куди? — ​перепитав він. 

— До вас у мертвецьку. 

— Хай вам чорт, комісаре! Я щойно звідти. Повірте, тут значно приємніше! 

— Обіцяю, після цієї поїздки ми розвіємо будь-які сумніви щодо смерті майора Сафронського. 

— Але ж які тут сумніви, комісаре? Арсен… 

Втім, Вістович його не слухав. Він підійшов до кельнерів, попросив ще пляшку і, розрахувавшись, рушив до виходу. Фельнеру й Самковському не лишалося нічого іншого, як іти за ним. 

— Що ви взяли? — ​запитав доктор вже у фіакрі, який прямував на Пекарську. 

— Рислінг, — ​відповів комісар і простягнув йому куплене вино. 

— Хоч якась приємність, — ​зітхнув Фельнер і пригледівся до етикетки. 

Фіакр зупинився навпроти Бюро судової медицини, і Самковський раптом пригадав, коли був тут востаннє. Тоді вся ця моторошна сіра будівля була для нього наповнена відчуттям присутності чорнявої асистентки доктора. Тепер, знову ідучи тим самим довгим вологим коридором, він мимоволі втягував носом повітря, ніби намагаючись у підгнилому повітрі вловити запах її парфуму. 

— Тут лише ми? — ​вирвалось у нього запитання. 

Фельнер глянув на нього поверх окулярів. 

— Є кілька трупів у сусідньому приміщенні, — ​відповів доктор. 

— Як добре, що вони не п’ють. Усе нам залишиться, — ​додав комісар. 

Чоловіки розлили вино у три склянки й кілька хвилин його смакували. 

— А Зося? — ​знову запитав ад’юнкт. 

Фельнер почервонів як рак. 

— Відпустив її сьогодні раніше. Одразу, як дав раду тим кісткам, — ​пробурмотів доктор. 

— До речі, про кістки, — ​сказав комісар, відставляючи склянку. — ​Перейдімо до справи. 

— Як скажете, — ​з полегшенням у голосі мовив Фельнер. — ​Ходімо в лабораторію… 

Останки лежали на металевому столі, викладені у природному порядку. 

— Для аналізу нам би знадобився усього один фрагмент, але ви, комісаре, попросили чомусь добути увесь скелет, — ​зауважив доктор, вмикаючи електричне світло. 

— Насправді, я сподівався не лише на пробу Марша. Зараз поясню… — ​сказав Вістович. — ​Самковський, ви прихопили те, що я просив? 

— Так, шефе. 

Ад’юнкт відкрив свого затертого портфеля й дістав звідти папку з позначкою «Рік 1876». 

— Якимось дивом, докторе, у справі Сафронського немає жодних анатомічних приміток. Не вказано, наприклад, чи мав цей чоловік переломи. Не зазначено його зріст і вагу. Словом, немає всього, що дозволило б перевірити, чи перед нами саме скелет жертви, — ​промовив Вістович. — ​Маєте рацію, стільки матеріалу й справді не знадобилося. 

— Послухайте, комісаре, я тоді був лише асистентом і зазвичай щодня мав десяток трупів, — ​обурився Фельнер, — ​крім того, тридцять років тому усі канони були іншими. 

— Я зовсім вас не звинувачую, докторе, — ​примирливо сказав Вістович, — ​я лише констатую факт… 

Він розгорнув папку й обережно витягнув звідти фотопластинку з портретом офіцера. 

— На щастя, світлину, на якій ми добре бачимо обличчя майора, у справу все-таки додали. Зверніть увагу на його широкий лоб. Зазвичай це ознака глибокого інтелекту, — ​продовжив комісар. — ​Також виразною особливістю я б назвав відстань між очима. Вони в майора були широко посаджені… А тепер давайте порівняємо фото з черепом. 

З цими словами Вістович поклав портрет на стіл. Самковський і Фельнер якийсь час мовчали. Ад’юнкт озвався першим: 

— Лоб у померлого вузький. Відстань між очима… у пропорції значно менша, ніж на портреті. 

— Вилиці також різної форми, — ​додав комісар. — ​Висновок один: перед нами зовсім не скелет майора Сафронського. Вам, пане Фельнере, підсунули стороннього мертвяка. 

— А де ж майор? — ​промовив доктор. — ​Куди подівся справжній труп? 

Його обличчям котився піт, мов у студента, що провалив іспит. 

— Нікуди, докторе.